Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Надійшов полудень. Люди надто хвилювалися, щоби багато їсти. Пообіддя минало повільно, а Хвостогриз досі не намагався вистрибнути з піхов. Ніхто зі спостерігачів на пагорбі, жоден хлопчисько з тих, котрі видерлися на верхівки високих дерев, не помічав ані в повітрі, ні на землі нічого такого, що могло би свідчити про повернення дракона.

Коваль походжав довкола, насвистуючи; проте, лише коли запав вечір і на небі з'явилися зорі, решта мешканців села почала підозрювати, що дракон і близько не думав повертатися сюди. Та все ж вони пригадали безліч його врочистих і приголомшливих клятв і живили ними свою надію. Та коли вибило північ і домовлений день добіг кінця, всі пережили глибоке розчарування. Коваль тріумфував.

— А що я казав? — мовив він.

Проте люди ще не були остаточно переконані.

— Його ж було серйозно поранено, — казали одні.

— Ми дали йому замало часу, — твердили інші. — Дорога до гір дуже далека, а йому треба було залагодити багато справ. Можливо, довелося навіть звертатися по допомогу.

Та минув іще один день, а потому ще. Тоді всі поволі облишили сподівання. Король нетямився від люті. Провіант і напої закінчились, і лицарі голосно скаржилися. Вони хотіли повернутися до придворних розваг. Король, однак, хотів грошей.

Він попрощався зі своїми вірними підданими, причому коротко та різко: а ще — скасував половину виплат за картками зі Скарбниці. З Фермером Джайлзом він обійшовся геть холодно, відбувшись на прощання лише кивком.

— Ми пришлемо вам звістку згодом, — сказав Король і поїхав геть разом зі своїми лицарями та сурмами.

Ті, хто мав багато надій і мало розуму, гадали, що з двору незабаром прибуде послання з наказом для Пана Еґідіуса постати перед Королем щонайменше для посвяти в лицарі. І через тиждень послання справді отримали, та мало воно зовсім інший зміст. Листа було написано та підписано у трьох примірниках: один — для Джайлза, другий — для парафіяльного священика, а третій — для решти гемців, і його належало причепити на дверях церкви. Користь, одначе, була тільки з примірника, адресованого священикові, бо придворне письмо було своєрідне і таке саме незрозуміле для мешканців Гема, як і книжна латина. Та священик переклав його простою мовою і прочитав із кафедри.

Лист був короткий, але змістовний (як на королівську епістолу); Король поспішав.

Люди казали, що то велика честь і що Джайлз тепер за крок до посвяти в лицарі. Мірошника брала заздрість.

— Друг Егідіус набирає ваги в цьому світі, — мовив він. — Сподіваюся, він не цуратиметься нас, коли повернеться.

— Можливо, він не повернеться ніколи, — сказав коваль.

— Та годі тобі, стара кінська мордо! — вигукнув фермер, не на жарт роздратувавшись. — До дідька ту честь! Якщо я вернуся, то мене втішить навіть товариство мірошника. Тому я все-таки трохи сумуватиму за вами обома.

З тими словами він їх і покинув.

Короля, на відміну від своїх сільських сусідів, годувати обіцянками не випадає; тож ягнята чи не ягнята, зоране поле чи ні, молоко чи вода, а Джайлзові довелось осідлати сіру кобилу і виїхати. Парафіяльний священик провів його.

— Сподіваюся, ти прихопив із собою шмат міцної мотузки? — спитав він.

— Навіщо? — здивувався Джайлз. — Аби повіситися?

— Ні! Будь мужнім. Пане Еґідіусе! — мовив священик. — Мені здається, тебе супроводжує фортуна, на яку можна покластися. Проте прихопи ще й довгу мотузку, бо вона, якщо мене не зраджує завбачливість, повинна тобі знадобитись. А тепер прощавай і повертайся живий-здоровий!

— Ага! Повертайся, щоби застати свій дім і землю в жахливому стані. Бісів дракон! — сказав Джайлз.

Тоді, вклавши до торби при сідлі добрячий моток мотузки, видерся на кінську спину й поїхав геть.

Фермер не взяв Із собою пса, який цілий ранок десь наполегливо переховувався. Та щойно господар подався геть, Ґарм прошмигнув у дім, і залишився там. і вив цілу ніч, і був за те побитий, і все одно вив далі.

— Ґвалт а-у, ґвалт! — волав він. — Ніколи вже мені не побачити мого любого господаря, а він був такий жахливий і чудовий. Шкода, що я не пішов із ним, ой шкода!

— Замовкни! — гримнула фермерова дружина. — Бо не доживеш до того, щоби дізнатися, повернеться він чи ні.

Коваль почув те виття.

— Поганий знак, — мовив він весело.

Минуло багато днів, а жодних новин не було.

— Новин немає, і це вже погана новина, — сказав коваль і заходився співати.

Фермер Джайлз дістався до двору втомлений і запилюжений. Натомість усі лицарі стояли біля своїх коней у начищених обладунках і з блискучими шоломами на головах. Королівський заклик і долучення фермера до лицарських лав обурили їх, тож вони наполягли на буквальному виконанні наказу й рушили в путь тієї самої миті, коли прибув Джайлз. Бідолашний фермер ледве встиг хильнути вина, як уже знову був у дорозі. Кобила образилася. На щастя, її думки про Короля залишилися не висловленими, — а вони-бо геть не вирізнялися шанобливістю.

Пора була пізня. «Надто пізній час, аби полювати на дракона», — подумав Джайлз. Але вони не просунулися далеко. Вирушивши в похід, лицарі вже не поспішали. Вони їхали звільна, врозбрід: лицарі, есквайри, слуги та поні, навантажені майном: а позаду них, підтюпцем на змореній кобилі. — Фермер Джайлз.

З настанням вечора подорожні зупинились і розбили намети. Для Фермера Джайлза запасів харчів не виявилось, і він мусив позичати, в кого що вдавалося. Кобила вкрай обурилась і зреклася вірності дому Августуса Боніфаціуса.

Другого дня вони поїхали далі й були в дорозі цілу наступну днину. А третього дня розгледіли вдалині похмурі та непривітні гори. І незабаром вступили на терени, де владу Авіустуса Боніфаціуса визнавали не всі. Тоді вони поїхали якомога обережніше, тиснучись одне до одного.

На четвертий день похід досягнув Пустельних Пагорбів і кордонів непевних земель, де, як гадали, жили легендарні створіння. Зненацька один Із лицарів, котрий їхав попереду, натрапив на зловісні відбитки лап на піску біля струмка. Покликали фермера.

— Що це таке. Пане Еґідіусе? — запитали в нього.

— Сліди дракона, — сказав він.

— Ведіть нас уперед! — мовили Інші.

Тепер вони їхали на захід, а Фермер Джайлз очолив загін, — усі кільця на його шкіряному камзолі дзвеніли. Та на цьому не надавали значення, бо всі лицарі сміялись і базікали, а менестрель, котрий також їхав із ними, співав баладу. Раз по раз товариство підхоплювало приспів