Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

наш прем’єр Ціцерон, — крово-сі-сі. А народ говоре прямо: кров з молоком. Ти подивись, сеньйор, у яких полушаріях сі-сі я тебе посадив? З одного боку, пані Анастасія. А з другого — дружина народного депутата, моя улюблена Льолічка, що полюбляє помовчать, коли державний її муж речуху толкає. Але шо ми всьо про політику. От же ж народ наш такий зазомбований і забембаний — всьо про політику. Сікач, давай речуху, ой як там, Альона, спіч толкни.

— Я вообще-то не по етім дєлам, щоб язиком теліпать. — Сікач підвівся, і було видно, що руки його звисають неначе нижче колін. — Але я хочу піднять тост за боса, то єсть за Петра Павловича! Скільки я його знаю, ще по первій ходці, і завжди удівляюсь, яка велика людина. Де б він не працював — чи на лісоповалі, чи у парламенті…

— Ти давай без мамуарів. Кому це інтересно, — знову Сікача треба було зупиняти. — Хотя про лісоповал вспомнив… А ви знаєте, дорогі гості, як я в націоналісти вступав? Визивають мене на їхнє політбюро. Товаріщі із ОУН, а нєкоторі із УПА. Один старічок сразу питає: що ж ти так рідну мову солов’їну ковиркаєш, скурвий ти сину? А тут за мене заступається дєдушка такий із колодками — я йому звелів у нашому ресторані на базарі столик виділить, коли прийде, і завсєгда на халяву борщу налить — пускай підкормлюється після Сибірі. Так він каже: спам’ятайтеся, провідники. То над ним поіздєвалась советска власть, шо він у муках материнську мову призабув, а ви його добиваєте. Короче, согласілісь, шо я герой, раз вобше прийшов оттуда і вобше людиною остався і члєнораздєльно виражаюсь. Тут другий такий, із Балави УПА. Дивиться на мене так подозрітєльно: що ж ти, каже, москалям там народне господарство нарощував, у тому Сибірі. А я в отвєт говорю: нєт уж, дєдушка провідник, я етім імперілістам как раз економіку підривав. А це як — сполошився провід заінтересовано. А я говорю: на лісоповалі в тайзі ліс валив і китайцям сплавляв. То був, кстаті, мій перший опит по контрабасу. Була у нас така подпольна артіль Байкал-Амур-Амудар’я. І я говорив правду. На політбюро врать не положено. Ну, за це сприяння Китаю, шоб він економічно укріпився і напав на москалів, мене і возвели в герої. Почьотного дали. Продолжай, Сікач.

— Так я кончив на тому, пані Анастасія і ви, святой отець, шо перед нами — ісполін. Ілья Муромєц. Він же Гоша Капець. А поетому така людина видающаюся, така людина велика заслужила усією своєй жізню, щоб мать тоже велику могилу. Тому, святой батюшка, ми вас просим, щоб ви помогли нам у цьому святому ділі — похоронить мого боса не як людей, а як фараона з Наполеоном. Вот італьяшка уже розрісував етот ешафот, ну, то єсть саркофаг. Бо то так не по поняттях: як жить — то для народа, а як вмирать, то тому народу похер. Короче, щоб ми похоронили шефа, як етого Бонапарта. Він, кстаті, був коротишка, а могіліще йому відгрохали, якщо цей містер сеньйор не загинає. За шо і вип’ємо, то єсть за упокой. Цокаться не будемо, шеф?

Пили якось із недорозумінням. Домочадці були у курсах, а отець із дружиною цього похоронного тосту збагнути не могли. Але депутатська премудрість не завжди доступна простому виборцю.

— От ви бачите, товариство, які у нас різні депутати. Пусти такого на трибуну, — зайнявся критикою товариша по фракції Гоша. — Коли нам той партайгеносе місця у списку розписував, каже, будете із вашим горілою рядом. А я кажу: ви що, пане провідник демократії, Сікач вообще возомніт. Йому десять местов ніже у списку депутатів. А він, ну ви знаєте його по телевізору, похожий на небритого Берію, каже: може не пройти, а ми бабки не вернемо. А я кажу: ви хоч і вождь з Дніпродзержинська, кузніци кадрів для диктатури пролетаріата, а не в курсах. Едік мав харошу соціалогію — Сікач проходив желєзно. Але що ми все про грішне. От, святой отець, хочу вам задать питання в лоб. От єсть загробна жізнь чи це усе сказки Крилова?

Гоша, як вроджений клептоман, не міг не бути філософом. Він перетворювався на справжнього Сократа, коли часом задумувався над тим, що життя таке коротке, а бабла так багато. Кричуща несправедливість. Є два варіанти — або життя продовжувати, а тут за сотню ніяк не перетягнеш. Або бабло туди, на той світ, перетягнути. Тому його релігія цікавила саме у цьому прагматичному сенсі — раз попи говорять, що є загробне життя, то нехай скажуть, як туди, у ті загробні офшори, бабки перекинути. Як через паркан. Бо воно дурня виходить: тут награбастав на десять життів, але усе залишай, а там починай усе з нуля. Несправедливість кричуща, а відповіді попи не дають.

— Загробне життя — то канон нашого християнського віровчення, — нічого нового отець цим вступним словом не відкрив. — Душа безсмертна. І смерть наша — це не кончина людини, а лише перехід у світ інший, той загробний, де воздасться кожному по ділах його.

— Ну як воно воздасться, коли його не можна взяти із собою. Хоча мені у Єгипті розповідав один бедуїн, що фараони брали із собою, правда, по мєлочовці там — посуду, рабів, бабів придворних. Я теж скажу: Льолька, щоб тебе закопали біля мене, якщо не першою вознесешся на небеса, царство тобі небесне.

— Я не можу тут сидіти і слухати цю маячню. Боже, як мене усе це дістало. — Оля, дружина Капця, виробила звичку просто мовчати. Виправити цей звіринець, у який вона потрапила, у неї не було сили, хоча спочатку пробувала. А потім махнула рукою і жила так, наче не існує у її житті цього виродка. Як правило, вона витримувала ритуал із функцією присутності першої леді нардепа, але цього разу пішла, грюкнувши дверима.

— Куди ти? Гостей покидаєш? — пробував зупинити, але махнув рукою Гоша. — От її спитав, а вона не знає. Такий у