Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У кармелітки ледь-ледь затремтіли вії, проте не відвела очей і відповіла спокійно:
– Мене з кимось сплутали.
Бобрьонок озирнувся на старшого лейтенанта, але той похитав головою.
– І ви не заходили до будинку у Вишневому завулку?
– Навіть не знаю, де він.
– Припустимо. Розкажіть тоді, що робили в місті й да були? Прошу детально.
Черниця знову взялася за чотки. Потримала одну білими випещеними пальцями із вхоженими нігтями, стиснула її так, що ніготь побілів, – лише це виказало її хвилювання, бо відповіла рівно й впевнено:
– Уранці я завітала до лікарні, як завжди, допомагала хворим, а потім молилася у святого Юра.
– До котрої години?
– Вийшла з собору на початку четвертої. Бобрьонок знову мимовільно озирнувся на Павлова, хоч ї знав, що о третій годині старший лейтенант уже послав своїх людей, щоб подзвонили до комендатури.
– Хто може підтвердити, що ви кажете правду? – запитав у черниці.
Сестра Надія ображено смикнулася, але одразу опанувала себе й одповіла:
– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…
– До котрої години перебували в лікарні?
– До дванадцятої.
Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.
– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.
– Коли я молюсь, то не бачу нікого.
– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.
– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.
– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.
– Ніколи.
Майор замислився на кілька секунд і запитав:
– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?
– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.
– І весь час у цьому монастирі?
Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:
– Ні, тут я зовсім недавно.
«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення:
– З якого місяця?
– З червня.
– Цього року?
– Так.
– А в якому монастирі перебували раніше?
– У Кракові.
«Звичайно, – посміхнувся про себе майор, – спробуй перевірити, коли Краків ще під німцями».
– Чому ж вирішили перебратися саме до Львова? – запитав.
– Бо тут я народилася, – одповіла черниця впевнено, – У селі під містом. Воля-Висоцька поблизу Жовкви.
– І маєте у цій Волі родичів?
– На жаль, ні. Однак односельці мусять пам'ятати мого батька. Стефан Кундяк. Він помер ще перед війною, і мати переїхала до брата у Краків.
– І саме тепер вас потягнуло в рідні місця? Але ж де та Воля- Висоцька, а де Львів?
– На жаль, у Волі-Висоцькій нема монастиря, – одповіла сухо.
– Не все одно, де молитися богу: у Кракові чи Львові?
– Під цим містом похований мій батько!
– Звичайно, причина поважна, – не без іронії погодився Бобрьонок. Озирнувся до ігумені. – Це справді так? – запитав.
– За сестру просив сам митрополит, – пояснила та.
– Шептицький?
– Так, святий отець, і ми молимося за упокій його душі.
– Він сам наказав, щоб ви взяли сестру Надію?
– Так, покликав мене й сказав, що це бажано.
– І нічим не пояснив своє рішення?
– Не мені обговорювати його.
Нараз у Бобрьонка майнула одна думка, він наморщив чоло, намагаючись зосередитись, виключився на якусь невловиму мить, певно, ніхто не помітив цього, але майорові вистачило, кількох секунд, щоб утвердитися в своєму рішенні, й він запитав:
– Митрополит попередив вас, щоб сестру Надію не обтяжували монастирськими турботами?
– Звідки знаєте?
– Але ж це так?
– Святий отець попередив, що сестра мусить користуватися повною свободою.
– І це не здивувало вас?
– Усе від бога, і святому отцю видніше.
– Отже, сестра Надія могла залишати монастир, коли хотіла? І повертатися?
Ігуменя нахилила голову, погоджуючись.
– Ви не розпитували сестру Надію, куди й для чого вона ходить? І що робить?
– Я не з цікавих… – холодно блиснула очима мати Тереза, але це зовсім не переконало Бобрьонка.
– І ви не знали, що ваша черниця переодягається і їздить містом на велосипеді? – вів далі.
– Уперше чую.
– Спробуємо повірити вам.
– Але це – грубе порушення монастирського статуту, – раптом утрутився Коротюк, який до цього сидів мовчки, цікаво стежачи за розмовою.
– Звичайно, – посміхнувся майор, – і сестра Надія добре знала, що робить.
– Не треба, – підвела руку ігуменя. – Я зрозуміла, ви в чомусь звинувачуєте її. Але сестра Надія – зразок доброчесності, вона щодня ходить за тяжкими хворими, і її набожність відома всім.
– Може, ви зараз переконаєтесь у зовсім протилежному… – відповів майор. – 3 вашого дозволу ми оглянемо келію сестри.
– Обшук? Для чого?
Майор дивився на ігумею, але куточками очей побачив, як тривожно поворушилася черниця.
– Повторюю, ви самі переконаєтесь, що ми не помилилися, – одповів.
– Робіть, як знаєте, – втомлено махнула рукою мати Тереза. – А я знімаю з себе всяку відповідальність. І, певно, вже нічого не розумію…
– Ні, – заперечив Коротюк, – в разі чого – доведеться й відповідати. Церкву в нас відділено від держави, та закон обов'язковий для кожного. І для вас, громадянко ігуменя.
Бобрьонок скосував на уповноваженого насмішкувате око – Коротюкова прямолінійність трохи дратувала його, хоча в принципі той мав рацію. Розпорядився:
– Отже, пройдемо до келії. Прошу вас з нами, сестро Надіє, і вас прошу… – ледь вклонився ігумені.
Черниця підвелася – вперше Бобрьонок побачив її на повний зріст. Сестра Надія виявилась високою і стрункою, незважаючи на мало не сорокарічний вік. Цю стрункість не міг приховати навіть монастирський одяг, і рухалась вона рвучко, зовсім як молода дівчина.
Черниця проминула майора, навіть не глянувши на нього, але і в цій рвучкості, стрімкості відчувалася тривога, якщо не відчай, і Бобрьонок зупинив монахиню.
– Стривайте, – наказав, – прошу не заходити до келії без нашого дозволу.
Кармелітка скривила губи в зневажливій посмішці, вийшла в коридор і зупинилася біля постаті гіпсового святого, відвернувшись від живих, наче й не було нікого поруч а тільки він, гіпсовий святий, у довгому розмальованому одязі і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.