Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

— За люк я ручаюсь, Миколо Миколайовичу. На своїй шкірі випробував, що таке негерметичність. Якось у колодязь просочилися гази від двигуна. І як ми тоді живі лишилися?! А тепер через цей люк жодна молекула не проскочить.

Незабаром вони відчули, що таке спрага. Теплі стінки колодязя здавались розпеченими. В роті пересихало. Язик прилипав до горлянки.

«Схоже, цього разу нам справді не вискочити, — признався собі Дектярьов. — Може, час прощатися, Катюшо? Чи ще зачекаємо, рідна?»

Притулившись спиною до стіни, він відчував розмірену вібрацію працюючого двигуна і в ній причувалися йому голоси тих, хто створював ПВ-313. Попри все, машина рухалася далі. Природа нічого не може з нею зробити і зганяє свою злість на тих, хто знаходиться всередині підземохода. Що ж, нехай скаженіє. Нехай! Дектярьов, і вмираючи, схилятиметься перед гідною подиву майстерністю творців підземних кораблів.

ПВ-313 — згусток людської праці — живе, рухається, бореться.

Ні спрага, ні біль у тілі від виснажливого стояння в тісному колодязі, ні втрата союзника у почесній справі не могли зломити Дектярьова. Він думав про чудову теорію переохолодження, про її величезне значення у пізнанні земної кулі. Тепер тільки з'явилася реальна можливість пояснити послідовний ланцюг виникнення хімічних елементів та їхніх сполук, народження кристалічних структур.

Та цього замало — пояснити, треба донести до людей, зробити надбанням науки. Ув'язнення в колодязі, неспромога випростувати затерплі кінцівки. Божевілля… А голова прагне роботи. Роботи! Чи не смішно? Зрештою, що тут смішного — адже пам'ять не відмовляє. Добре було б зрозуміти те, що відбувається, і дійти певних висновків. Що ж до їхньої передачі нагору, то чого на світі не буває, може й припиниться похолодання в кабінах, як свого часу закінчився льодовиковий період. Правда, він тривав мільйон років…

Роздуми Миколи Миколайовича обірвала непередбачена подія — підземохід дуже хитнуло, майже поклало на борт. Завили гіроскопічні водії. Колодязь на кілька секунд обернувся в горизонтальний тунель і знову набув вертикального положення. Все це сталося так раптово, що Скорюпін не втримався на щаблі і впав на плечі Чуракову. Він збив механіка з ніг, і вони покотилися на Дектярьова.

Микола Миколайович тільки крякнув, придушений вагою двох тіл. Проте він устиг відзначити дві обставини: великий і зовсім непередбачений нахил підземохода (такого нахилу, певно, не було навіть у зоні гіпоцентрів) і порівняно слабкий удар тіл, що впали на нього.

Чи не зумовлено нахил корабля переходом із четвертої геосфери в ядро землі? Ніякого іншого пояснення Дектярьов знайти не міг.

Щодо цілості своїх кісток, то це він пояснив одразу: підземохід так наблизився до центра землі, що сила ваги зменшилася більш, ніж удвічі. Цього досі не помічали, оскільки вага зменшувалася поступово, в міру того, як рухався корабель.

З'явився новий поживок для роздумів, і непомітно для себе Микола Миколайович знову заговорив уголос.

— Іноді мені здається, — зауважив згори Вадим, — що ви давно не сповна розуму. А ми, слухачі вашої балаканини, теж недалекі від цього.

— Можу й помовчати, — образився геолог. — Але це важче. Я про Валентина Макаровича думав. Якось надрукували його статтю, він висловлював чудову ідею: перетворювати космічні промені в атоми потрібних нам елементів. Штучне виготовлення атомів!

— Я б вітав зараз тільки одну ідею: перетворення повітря на воду.

Дектярьов закинув голову, намагаючись розгледіти Вадима. Та він побачив Андрієві коліна. А ще вище сидів Скорюпін. Вони заступили собою Суркова. Тим часом у Вадимовому голосі звучав дивний спокій, який так не в'язався з його станом. Те ж саме, певно, відчули і Андрій з Павлом. Вони змовкли, зиркаючи на Вадима.

— Як хочеться пити, — відокремлюючи слово від слова і наче прислухаючись до свого голосу, сказав Вадим. — А ми сидимо й чекаємо, поки закортить дужче…

— Мені б якогось ножа, — попросив Дектярьов Андрія.

Скорюпін подав складаний ніж. Геолог присів на кришку люка й лезом почав зчищати іній. Набралося чимало. Микола Миколайович обережно передав цю грудочку разом із ножем Чуракову, що стояв над ним, той простяг її Скорюпіну.

Вадим узяв ніж, довго дивився на нього, на сніговий горбик, що танув, перетворювався на краплю води.

— Це… мені? — запитав він.

Хвиля, наближення якої він передчував, впала на нього, зім'яла, понесла за собою в безодню.

Ніж вислизнув з його рук. Скорюпін перелякано скрикнув і відсахнувся. Ніж упав на Андрієве плече тупим кінцем, відскочив од стіни, брязнув об щабель і розрізав щоку Миколі Миколайовичу.

— У вас кров! — схопився Чураков.

— За Вадимом дивися! Швидше! За Вадимом!!!

Та було пізно — Вадим уже біг по щаблях нагору. Поки Андрій збагнув його намір, Сурков дістався до горішнього люка й почав відчиняти.

— Вадько, стій! — механік кинувся навздогін.

Дорогу йому перетнув розгублений Павло. У вузькому проході їм не одразу пощастило розминутися.

Все ж таки Андрій наздогнав Вадима, схопив за ногу. І відчув, як обм'якає тіло товариша. Випромінювання цього разу діяло блискавично і вбило Вадима, тільки-но він висунув голову в незахищений простір.

Микола Миколайович приклав рушник до щоки, зупиняючи кров, що текла з рани. Під ним, на кришці люка, прикрите простирадлом, лежало мертве тіло командира підземохода.

— Ідіотське становище, — лаявся геолог. — За що вчепитися? Який знайти вихід?

Втомившись стояти на щаблі, Микола Миколайович сів у гамак. Сподіватися справді ні на що. Коли припиниться катастрофічне спадання температури в кабінах, невідомо. Екіпаж намертво замуровано в сталевому склепі.

— Миколо Миколайовичу, — озвався Чураков, — спробую я зробити те, що не вдалося Вадимові.

— Ти про охолоджувальну систему?

— Так.

— Тобі спала на думку якась ідея?

— Перемикати наосліп.

— Тобто, як наосліп? — не