Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

— Переобладнати схему кожного реле не можна. Зате є інший вихід, про який не подумали ми з Вадимом: це поміняти місцями щити. Розумієте, Миколо Миколайовичу? При цьому зміниться співвідношення струмів і їхній напрямок у контурах. Щитів вісім, не так вже й багато.

— Вісім! — вжахнувся учений. — Та це ж на місяць роботи!

— Так уже й на місяць. За тиждень упораюсь. А допоможе випадок — півгодини досить. Я ж таки механік першого класу, в автоматиці дещо тямлю.

Дектярьов замислився. Тиждень їм, певна річ, не протриматися. Спрага доконає значно раніше. Та й Андрій дуже ослаб, навряд чи задумана робота буде йому під силу.

І не тільки це збентежило Миколу Миколайовича. Щоб попасти до агрегатної, треба раніш спуститися до складського відсіку. Щоправда, люк до агрегатної міститься майже поряд з їхнім люком, але, можливо, в складі така низька температура, яка перетворить Андрія в лід, перш ніж він торкнеться підлоги.

Вгадавши геологові думки, Андрій сказав:

— Я закутаюся з ніг до голови. Тільки вам і Павлові доведеться розлучитися зі своїми матрацами й ковдрами. Це буде вдяганка на зразок скафандра. Хай там хоч яка холоднеча, я встигну проскочити. Мені досить секунди. Я перестрибну з люка в люк.

— Так, але що чекає тебе в агрегатній?

Андрій здригнувся, він про це не подумав. Коли в агрегатній така ж температура, як і в кабінах, значить смерть.

— Агрегатна примикає до двигуна, — заспокоїв він Дектярьова. — Якщо там і не дуже тепло, то, в усякому випадку, стерпіти можна. А який у нас ще вихід, Миколо Миколайовичу?

Він із сумом дивився на тіло, накрите простиралом. Вадим… Хто б міг подумати, що Вадим вибере собі таку безславну смерть.

— Ти маєш рацію, — погодився Дектярьов, — іншого виходу в нас все одно нема.

— Допоможіть мені одягнутися.

— Одразу? Зараз?

— А навіщо відкладати?

Микола Миколайович оперезав його матрацами, на руки й на ноги також накрутив по матрацу. Вірьовок на підземоході не було, довелося шматувати простирало на смуги й туго зв'язувати нову Андрієву одіж. Голову двічі обгорнули ковдрою, лишивши вузеньку шпарку для очей.

Тіснота заважала Скорюпіну взяти участь у підготовці. Павло дивився на Чуракова зляканими очима. А той усміхався стримано й сором'язливо.

— Мабуть, ще одну ковдру на руки, — попросив механік Миколу Миколайовича, — руки для мене найголовніше. Без ніг я доберусь якось і щити переставлю.

Це була остання ковдра. Її довелося розірвати навпіл. Обмотуючи Андрієві руки, Микола Миколайович запитав пошепки:

— Може, краще мені, га, Андрюшо? Моя справа така… стареча.

— Не вигадуйте, Миколо Миколайовичу! — відхилив механік пропозицію вченого. — Автоматика для вас темний ліс. І хіба ви зумієте стрибнути з люка в люк?

— Воно то так…

— Ви за мене не турбуйтесь. До агрегатної я доберусь. Що далі буде — не ручуся, а дістатися — дістанусь. Певен. Адже треба, — що ж тут роздумувати. Одне слово, я готовий. Перенесіть Вадима, Миколо Миколайовичу.

Дектярьов поривчасто притягнув до себе Андрія.

— Ну, нехай щастить.

— Ви відійдете.

— Так, так, я зараз піду, Андрюшо. Що я хотів сказати тобі… проклята пам'ять… Ага, ось що! Люк… він може не відчинитися. Зверху його притискає повітря.

— Відчиниться, Миколо Миколайовичу. Я вже прикинув. Арифметика проста. В замку така сила, що слона підійме разом з повітрям. Щоправда, вам спочатку буде важкувато, повітря за мною потече. Та ви не лякайтесь. Очевидно, відгалуження синтезатора з боку колодязя діє далі. Запас повітря хутко поповниться.

— Ми то що, нам байдуже. Ось ти… Я прошу тебе, коли щось затримає, — гукни.

— Сиреною завию!

Андрій стояв над люком, широко розставивши ноги. Він виждав трохи й запитав:

— Ви нагорі?

— Так! — чужим, хрипким голосом відповів Микола Миколайович.

Гупнула кришка люка. Через круглий отвір увірвався тугий клубок пари. Колодязь умить наповнила непроглядна морозяна мла, в якій потонули і постать Чуракова, і закоцюблі нагорі Скорюпін та Дектярьов.

Миколі Миколайовичу здалося, що його голого викинули на лютий мороз. Зуби цокотіли, він міцно притискався до теплої стінки колодязя.

Ні Дектярьов, ні Скорюпін не почули, як знову грюкнула кришка. Минула ціла вічність, перш ніж почав розсіюватися холодний туман. Чуракова внизу вже не було.

Година минала за годиною. Микола Миколайович спустився до люка. Він напружено вдивлявся в білу смужку на ободі кришки. У нього було нестерпне бажання припасти до інею губами — це все ж таки волога, але він стримував себе. За його спиною насторожено принишк Скорюпін. Він теж не зводив очей з інею.

Стомившись, Микола Миколайович затуляв очі долонею, і тоді йому ввижалося позбавлене життя, задубіле Андрієве тіло на підлозі складського відсіку… Могло, звичайно, скоїтись і таке. Дія низької температури за швидкістю тотожна дії високої. Тільки у першому випадку жива матерія обертається на попіл, а в другому — перетворюється на лід.

Відкинувши думку про можливість нового лиха, Дектярьов починав мучитися сумнівами: спроби механіка переобладнати охолоджувальну систему кінчаться нічим. День минатиме за днем, спрага їх замучить. Вже й зараз від неї забиває памороки.

— Тане!

Вигук Скорюпіна примусив Миколу Миколайовича здригнутися. Він нагнувся ближче до інею.

— Тане? — голос Паші тремтів від нетерпіння.

Ні, смужка залишалася без помітних змін. Павло помилився. Треба чекати. Але скільки? Досить глянути на загострений ніс Скорюпіна, його сіре обличчя, щоб зрозуміти: юнак тримається з останніх сил. Дектярьов також може впасти у відчай, щохвилини слабшає його воля. Люди гинуть один по одному, і це жахливіше, ніж будь-які фізичні страждання.

Змучені, знесилені до краю, вони заснули, а прокинувшись, не побачили білої смужки інею. На кришці стояла невеличка калюжа води. Тьмяний блиск вологи осліпив Дектярьова.