Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він злякано кликав Миколу Миколайовича. Дектярьов щоразу вибирався з гамака і, кректячи, спускався до атоміста. Приклавши долоню до його гарячого чола, приголомшений, він подовгу стояв біля хворого в дуже незручній позі.
Валентин Макарович вимагав:
— Перерахуйте, будь ласка, показання приладів. І головне — інтенсивність і жорсткість випромінювання.
Микола Миколайович вигадував числа.
— Стільки перенести, — скаржився атоміст, — і не побачити найголовнішого.
— Тобто, як це не побачити? — заперечував на весь колодязь геолог. — Що за розмови, колего? Хто ж по-вашому має тоді бачити? Я? Андрюшка з Павлушкою? Та ми ж ні бельмеса не розуміємо у вашому нейтрино-балерино. Будь ласка, одужуйте і ведіть далі спостереження.
— Я постараюсь, — Біронт вдячно усміхався і тут же знову марив. Він кликав дружину, просив відчинити вікна, дивувався, як багато голубів злетілося до будинку. Андрій запитував Дектярьова:
— Кепсько?
— Дуже.
Якби він міг якось допомогти Біронтові! Навіть на шкоду своєму здоров'ю. Дектярьов зробив би це не вагаючись.
Вадим до ломоти у вилицях зціплював зуби. Розпач насувався на нього величезною морською хвилею, такою високою, що не видно її білого гребеня. Ще трохи, і вона накриє його з головою.
Вадимове серце завмирало. Голову стискало сталевим обручем, бракувало повітря.
Вадим мовчав, але з жахом чекав наближення хвилі. Куди вона кине його?
А час минав.
Якось Дектярьова розбудив глухий стукіт. Ніби впало щось, а може, йому причулося. Перехилившись з гамака, Микола Миколайович довго вдивлявся в темряву запаленими очима.
Раптом його неначе голкою шпигнуло в серце: на кришці люка він побачив порожній матрац. Біронт зник.
Не пам'ятаючи себе, Дектярьов стрибнув на кришку люка. Гострий біль пройняв ноги, але він не звернув на це уваги. Не роздумуючи, відчинив люк і подався вниз. Та руки його одразу задубіли від холоду, і він мусив повернутися назад. Передчуття непоправної біди позбавило його всякого самовладання. Йому пощастило абияк начепити на себе матрац, обгорнути руки ковдрами. Він сердився на свою незграбність, підганяв себе. Треба було поспішати. За опіками на обличчі Дектярьов догадувався, що температура в кабінах така низька, якої не буває на землі в найжорстокіші полярні морози. Не відповідаючи на Андрієві запитання, Дектярьов знову метнувся до люка.
Тепер він досить хутко перебіг складський відсік, але в секції синтезаторів холоднеча звела пальці на руках і ногах, проникла під матрац і поповзла вздовж спини. Сили катастрофічно танули, а їх і так було обмаль. В кабіні відпочинку довелося зупинитися — перехопило дихання, груди здушили спазми. В легені разом із повітрям вливався вогонь.
З одчайдушною рішучістю геолог пропхнув своє тіло в люк механікової кабіни. Руки вже не слухалися його. Випустивши щаблі, він полетів униз. Залишався останній прогін. Другий люк вів до кабіни вчених. Запаморочений, він побачив Біронта. Атоміст сидів у кріслі за. пультом. Руки його були простягнуті до перемикачів, але, мабуть, так і не дотяглися до них. Волосся припорошив іній…
На пульті біля приладів зібрався сніг. Безперервно циркулююче повітря приносило вологу, і вона осідала щільними сніговими карнизами на краях пульта, на ободі люка, в кутках кабіни.
Микола Миколайович зрозумів: Валентин Макарович не потребує його допомоги… Сили остаточно залишили і самого геолога. Піти до Біронта — значить поділити його долю. Вороття не буде.
Тільки на секунду з'явилася спокуса: а що, коли так і вчинити? Легко й швидко звести рахунки з долею. Лишитися поруч із Біронтом, вмерти на своєму посту.
Та негайно все в ньому повстало проти такого зрадницького бажання. Він почав дертися нагору по щаблях, руки й ноги вже нічого не відчували. Йому здавалося, що він хапає щаблі не пальцями, а дерев'яними гаками. Дихання ставало коротше, в горлі свистіло. З рота, замість клубів пари, сипався тонкий кристалічний пил.
Тіло мертвіло, він втрачав свідомість. Зціпивши зуби, геолог ліз із щабля на щабель. Він не хотів здаватися. І все ж гаки йому довелося спинитися. У вухах дзвеніло, перед очима розпливалося веселкове сяйво.
Раптом чиїсь дужі руки схопили його попід пахви. Наступної миті він відчув, що летить, і політ здавався нескінченним. Грюкнула кришка люка. Одразу вмовкли дзвони, звідкілясь долинула ніжна колискова.
• 17
Удвох вони гепнулися на кришку люка й застигли нерухомо, наче два клини, забиті в одну щілину.
Андрієві пекло в грудях, ніби він ошпарився окропом. Нестерпно нили пальці, шкіра й голова були немов попечені.
— Ми обліземо з тобою не згірш евкаліптів, — похмуро пожартував Дектярьов. — А я й не знав, голубе, що ти такий дужий. Добру тушу на собі приволік.
— Валентин Макарович… там? Дектярьов закліпав очима й одвернувся.
— Він у маренні це чи сам… Навмисно?
— Хто нам тепер відповість, Андрюшо?
А машини працювали далі й створювали ту силу, яка проштовхувала підземний корабель крізь речовину в її таємничому п'ятому стані.
Ніхто з чотирьох не міг сказати, скільки часу вони перебувають у колодязі: добу, тиждень чи місяці. Скінчилися запаси води, концентратів могло вистачити на кілька днів. Відкривати люк більше не наважувалися. Вода була поряд, але піти по неї — значить не повернутися. На ободі люка з'явився іній. Сумно поглядав Микола Миколайович на зловісну пухнасту смужку. Якщо холод проник крізь подвійні стінки, проміжок між якими заповнено теплоізоляційною сумішшю, отже, в кабінах причаїлася смерть.
— Чи можна покладатися на герметичність люка? — запитав Дектярьов Вадима.
— Безперечно. Перед рейсом я сам перевіряв його. А що?
Дектярьов шепнув на вухо механікові:
— В кабінах градусів сто п'ятдесят, а то й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін», після закриття браузера.