Читати книгу - "Як зупинити час"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підійшов та сів на лаву навпроти нього. Між нами був вузький дубовий стіл, за яким, крім нас, трохи далі сиділи ще двоє чоловіків, що схилилися над шашками.
— Вітаю, містере Шекспір.
Дівчина за барною стійкою мила кухлі. Шекспір махнув їй:
— Елю для мого друга, прошу вас.
Вона кивнула, і він знов повернув погляд на мене.
— Хоча стривай-но, ти ж з Франції? Мабуть, тобі більше до смаку пиво, аніж ель?
— Ні, сер, я більше люблю ель.
— Мудре рішення, Томе. Тут найсмачніший і найсолодший ель в усьому Лондоні, запевняю тебе.
Він відпив ковток зі свого кухля та стулив повіки.
— Шкода, ель довго не стоїть. Мине тиждень — і ось цей кухоль буде на смак як лицарські панталони. А от пиво, мабуть, ніколи не псується. Кажуть, через хміль воно може зберігатися вічно. Та в еля є чого повчитися. Якщо чекати надто довго, доведеться казати «прощавай» раніше, ніж «вітаю». Батько мій якось був дегустатором елю, тож я знаю, про що говорю.
Тут мені принесли мій кухоль. Ель і справді був солодкий. Шекспір тим часом витяг свою люльку та набив її. Як і більшість заможних акторів та робітників театру, він шанував хороший тютюн («Ця індіанська трава — просто ліки для всіх моїх болячок»). А ще він казав, що тютюн допомагає йому писати.
— Ви пишете нову п’єсу? — спитав я. — Я вас не відволікаю?
— Пишу, — кивнув він. — І ні, не відволікаєш.
— О, добре, — не пам’ятаю, щоб мені з кимось було так важко говорити, як із Шекспіром. — Добре. Це добре.
— Вона називатиметься «Юлій Цезар».
— То вона про життя Юлія Цезаря?
— Ні.
— А-а-а.
Він посмоктав люльку.
— Ненавиджу писати, — випустив він довгу цівку диму. — Це правда.
— Але ж у вас чудово виходить!
— І що з того? Мій талант не вартий і кухля елю. Він нічого не значить. Анічогісінько. Здібність до письма — це як здібність самого себе смикати за волосся. Нащо потрібен талант, що не приносить втіхи? Це просто дар божий, що смердить собачим лайном. Краще бути повією у «Кардинальському капелюсі», ніж письменником! Перо — моє прокляття.
Я збагнув, що обрав невдалий день для свого прохання.
— Я пишу, бо як напишу, то зможу поставити п’єсу, а мої акціонери зможуть на цьому заробити. А гроші — в них немає нічого поганого. Гроші дозволяють не збожеволіти, — він на мить сумно замовк. — Я бачив, як перебивався мій батько, коли я був малий, як ти зараз. Хороший він був чоловік. Письма не знав, але торгувати вмів. Дегустував ель, потім почав торгувати рукавицями, відтак вовною і ще багато чим. У нього добре виходило, і ми завжди смачно їли. Мали птицю на кожну вечерю. А потім він усе втратив. Позичив і не отримав назад ані шилінга. А в нього була дружина і семеро дітей — і це доводило до божевілля. Його трусило від кожної тіні кожної миші. Я того і пишу — щоб уникнути цього божевілля, — він ще раз сьорбнув елю та глянув на шахову дошку між чоловіками. — Поговорімо тепер про тебе. Твій батько теж збожеволів?
— Не знаю, сер. Він помер, коли я ще був дуже малий. Його вбили на війні. У Франції.
— Католики?
— Католики.
— І саме тому ти приїхав до Англії?
З мого обличчя було чудово видно, що я не хотів про себе говорити, але Шекспір, вочевидь, прагнув саме цього. Я не мав вибору, якщо, звісно, і надалі хотів про щось його просити.
— Ми приїхали. З матір’ю. У Саффолк.
— І що, тобі не сподобалося дихати свіжим повітрям?
— Не у повітрі річ.
— Отже, у людях?
— Та вони були… дивні.
Він відпив ще елю та уважно мене оглянув.
— Мабуть, річ в тому, що ти молодо виглядаєш та мудро говориш. Люди це ненавидять. Бо знають, що це може їх одурити.
На мить здалося, що він мене випробовує, і я захвилювався. Згадалася розмова з Крістофером та Хелом.
— Ти знаєш про «Хлопців королеви»?
— Про акторську трупу?
— Так, про них. До них долучився один чоловік, Генрі Геммінґс. Він уже грав у інших трупах, але люди починали щось підозрювати, бо над ним час наче не мав влади. Коли таке відбувалося, він переходив у іншу трупу. Коли він дійшов до «Хлопців королеви», про нього вже ширились чутки. А потім один із акторів упізнав його: бачив на півночі років із десять тому. Почалася бійка. Такої жорстокої бійки ніхто і ніколи не бачив. То було у місті Тем, Оксфордшир. Під кінець на нього накинулося ще двоє з трупи, — тут він поклав свою люльку на стіл та відправив тоненьку цівочку диму під стелю.
— Ви теж там були?
— Я не був з ним знайомий, — похитав головою він. — Але я все одно маю бути йому вдячний.
— Чому?
Він втомлено всміхнувся.
— Бо він помер. Він помер — і «Хлопці королеви» втратили одного зі своїх головних акторів. І коли вони приїхали у Стретфорд[89], я побачив, що можу використати їх труднощі на свою користь. Я попросив їх узяти мене в трупу. Ми сіли пити. Про справу говорили мало, більше про Плутарха та Робін Гуда. І мені пощастило — я став одним із «Хлопців королеви», і вони привезли мене у Лондон.
— Зрозуміло.
— Якщо чесно, невдалий привід для початку, — зітхнув він. — І хоча я не мав жодного стосунку до його смерті, тінь Геммінґса і досі мене переслідує. І я нерідко почуваюся так, наче посідаю не своє місце. Наче я отримав його нечесно. Вони були жорстокі та аморальні, маю зізнатися. Убивці. Дванадцять отаких Вульфстанів-дерево. Генрі Геммінґс не скоїв анічогісінько поганого, хіба що був інакшим, бо його обличчя на старшало. І це його смерть дала мені початок. Гнила насінина.
На мить на його обличчі з’явився прикрий вираз, потім він почухав бороду, знов узяв люльку, затягнувся та заплющив очі. Я узявся за свій кухоль, а він випустив цівку диму через ліве плече.
— Не гнила була насінина, — мовив я.
— А дерево все одно виросло кривим. Та моралі у цій історії не буде. Лише веселощі та сміх, — я не був переконаний, що він проводить паралель між мною та Генрі Геммінґсом. І тим паче я не знав напевне, чи Генрі Геммінґс дійсно був таким, як я, чи просто мав чудову для свого віку зовнішність. А ще я не знав, чи чув Шекспір про те, що сталося в Едвардстоуні, й чи мав він якісь думки щодо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.