BooksUkraine.com » Сучасна проза » Волден, або Життя в лісах 📚 - Українською

Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

138
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Волден, або Життя в лісах" автора Генрі Девід Торо. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 96
Перейти на сторінку:
pumila) оздоблювала стежку парасольками ніжних квіток на короткому стеблі, а восени клечала шлях важкими вінками вишень. Я скуштував їх з поваги до природи, але вони виявилися нестравними. Сумах (Rhus glabra) оточував дім і дерся на закладений мною фундамент, вирісши за перший рік футів на п'ять-шість. Його широке перисте тропічне листя тішить і дивує око. Великі бруньки, що раптом повитикалися пізньої весни з сухих, на вигляд мертвих патиків, мовби під дією чарів перетворилися на тонкі, ніжні зелені гілки діаметром десь у дюйм; вони так швидко росли, що їхні слабкі суглоби не витримували навантаження. Інколи, сидячи при вікні, я раптом чув, як падає молода галузка-віяло, хоча повітря ані шелесне — вони ламалися під власною вагою. А◦в серпні оксамитові ягоди, які, бувши квітами, щедро приманювали диких бджіл, поволі набували яскравих багряних барв і знову гнули і ламали своєю вагою ніжне гілля.

*

Я сиджу перед вікном літнього пообіддя, а яструби кружляють над моєю галявиною; повітря бринить від руху диких голубів, які пурхають по двоє-троє чи неспокійно сидять на соснах у мене за домом; скопа розбиває скло спокійного плеса — рибалить; норка скрадається болотом перед дверима й хапає при бережку жабу; осока гнеться, бо між стебел снують рисові пташки; а ще протягом останніх тридцяти хвилин я слухав деренчання потягів, що то завмирало вдалині, то оживало знову, як шум крил куріпки, — мандрівники з Бостона їдуть на природу. Врешті, я не так усамітнився, як той хлопець, що, кажуть, влаштувався на ферму на схід від містечка, але незабаром утік додому, затуживши за рідними. Він ніколи не бачив такого нудного й безлюдного місця; коли робітники порозходяться, тут ніде ані шелесне! Навряд чи в Масачусетсі знайдеться зараз така місцина:

Ціле село оповила

Сіть залізничних рейок, і на

Тихій рівнині заспокійливо луна:

Конкорд[160].

Фітчбурзька залізниця проходить повз ставок десь родів за сто від мого дому. Зазвичай я ходжу в село вздовж колій, а отже, вона поєднує мене з цивілізацією. Ті, хто проїздить тут товарняками, проминають мене так часто, що вклоняються мені, як давньому знайомому, і, схоже, думають, що я тут працюю; так і є. Я хотів◦би ремонтувати колії земної орбіти.

Свист локомотива лунає в моїх лісах і влітку, і взимку, мовби яструб кричить, ширяючи над фермою. Він сповіщає, що до містечка прибули непосидющі торговці з великого міста чи авантюрні купці з провінції. Рухаючись одне одному назустріч, вони кричать, щоб другий поступився дорогою, і крики ці часом чути на обидва містечка. Ось тобі бакалія, село! Ось вам пайки! І немає по наших фермах такої незалежної людини, що могла б їм відмовити. Ось і вам! — волає свисток потяга з села; на швидкості двадцять миль за годину до міських мурів мчать колоди, як довжелезні тарани, і стільці в такій кількості, що можна розсадити всіх струджених і стомлених містян. З люб'язністю великою й неповороткою, як дерева, село поступається містові сидінням. Пооббирали всі горби, де індіанці збирають лохину, всю журавлину з лук вигребли. На північ їде бавовна, на південь — вовна; на північ — шовк, на південь — шерсть; на північ — книжки, на південь — гострий розум, який їх пише.

Коли я бачу, як локомотив і вагони мчать у планетарнім русі (чи то пак у русі комет, адже глядач не знає, чи небесне тіло з такою швидкістю і траєкторією ще повернеться до нашої системи, адже орбіта його не заокруглюється) — дим майорить за ним стягом, золотими і срібними кільцями, мов тії пухнасті хмари, що розгортаються на світлі у високості, ніби призахідне небо стало лівреєю цього мандрованого божка-хмародержця; коли я чую, як його форкання громом відлунює в пагорбах і потрясає землю в мене під ногами, а залізний кінь видихає дим і вогонь (хтозна, які то крилаті коні й вогнедишні дракони населятимуть новітню міфологію) — мені здається, що з'явилася нарешті порода людей, гідна того, щоб заселяти землю. Якби ж то це було правдою і людство уярмлювало стихію задля шляхетних цілей! Якби хмара над локомотивом була потом від героїчного чину і приносила людству стільки ж користі, як пар над рільничими угіддями, то стихії й сама природа радо допомагали б людям у їхніх справах.

Я спостерігаю за ранковими поїздами з тим◦же відчуттям, з яким споглядаю схід сонця, яву не менш регулярну. Шлейф хмар тягнеться за потягом і здіймається все вище й вище, линучи до неба, доки вагони линуть до Бостона, і затуляє на мить сонце, кидаючи тінь на мої далекі поля. Обіч цього небесного потяга банальний потяг, що горнеться до землі, — лиш шпичак на вістрі списа. Конюх устав цього зимового ранку вдосвіта, щоб при світлі зір серед гір нагодувати й запрягти залізного скакуна. Отже, і вогонь прокинувся рано, щоб дати йому життєдайне тепло і привести його в рух. Якби ж заняття се було не тільки раннє, а й невинне! Коли землю вкриває глибокий сніг, потяг вдягають у снігові чобітки і велетенський плуг проорює борозну від гір аж до моря, якою вагони, мов сівалка, сіють непосидющих людей і неприкаяний товар селами — ану ж бо проросте. Вогненний скакун днями літає країною, зупиняючись лише для того, щоб дати своєму погоничеві перепочити, а його тупіт і вперте порхання будить мене опівночі, коли він пробивається далекими лісами, закутими у кригу і сніг; лиш із ранковою зорею він сягне стійла, аби знов, не поспавши й не перепочивши, розпочати свої мандри. А◦інколи я вечорами чую, як він видихає у стайні надлишок енергії дня, щоб заспокоїти нерви, охолодити печінку й подарувати мозкові кілька годин залізного сну. Якби ж то він трудився не лише довго й невтомно, а ще й героїчно й задля цілі, вартої поваги!

Ці яскраві салуни глупої ночі мчать крізь несходимі ліси, куди раніше тільки вдень забрідав мисливець, — а їхні мешканці того й не відають; ось вони спиняються на якімсь блискучім вокзалі в містечку чи місті, де збирається добірне товариство, аж ось уже лякають сов і лисиць на Глухім болоті. Прибуття й відбуття потягів відмірює зараз день на селі: розклад точний, свисток чути далеко, тож фермери звіряють за ними годинники. Так одна інституція диктує розпорядок дня цілій країні. Чи ж не зросла наша пунктуальність, відколи винайшли залізницю? Чи ж ми не стали з появою депо думати й говорити швидше, ніж у часи станцій для зміни коней? У самій атмосфері вокзалів є щось електричне. Я чудувався

1 ... 34 35 36 ... 96
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волден, або Життя в лісах"