Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

З-поміж країн Західної Європи тільки в Південній Італії відбувалося щось подібне до тих кардинальних змін, яких зазнав Схід. У 1950 році було ухвалено закони про широку реформу — перерозподіл земельної власності на Сицилії та в регіоні Меццоджорно, що відбувся одразу після захоплення та окупації земель у Базилікаті, Абруццо та на Сицилії. Та, попри багато галасу, мало що змінилося: на більшій частині колишніх великих угідь бракувало доріг, води та помешкань. Із 74 тисяч гектарів, перерозподілених на Сицилії після Другої світової війни, 95% земель були «пісні», тобто неродючі й не придатні для вирощування корисних культур. Зубожілі селяни, які їх отримали, не мали ані грошей, ані доступу до кредитів; вони насилу могли дати раду своїй новій власності. Земельна реформа в Італії провалилася. Заявлену мету — розв’язання «південного питання» — вдалося втілити лише через десять років, і то частково, коли неприкаяні селяни з Півдня кидали землю та їхали шукати роботу в бурхливі північні міста італійського «дива».

Однак Південна Італія була складним випадком. Нові права для земельних орендарів у Франції та в інших країнах стимулювали їх вкладати гроші в їхні ділянки, а інноваційні кредитні системи та сільські банки забезпечували їм таку можливість. Державне субсидування систем підтримки цін на сільськогосподарську продукцію допомогло повернути навспак цінове падіння, яке тривало десятиліттями, тому що фермери мали стимул виробляти якомога більше і водночас знали, що гарантовано продадуть усе за фіксованою мінімальною ціною. Тим часом не бачена досі післявоєнна потреба в робочій силі в містах відтягнула безробітних із бідніших сільських районів, тому на селі залишилися більш ефективні господарники і менше голодних ротів.

Політичного виміру аграрної проблеми непрямо торкався ширший пакет політичних реформ, ухвалених у перші післявоєнні роки. Чимало з них були за своєю суттю структурними — знову ж таки аби завершити незакінчені справи 1918 року. В Італії, Франції та Бельгії жінки нарешті домоглися виборчого права. У червні 1946 року італійці проголосували за те, щоб стати республікою, але з невеликою перевагою (12,7 мільйона голосів за скасування монархії, 10,7 мільйона — за збереження), проте результат виборів ще сильніше загострив історичні суперечності в країні: за винятком регіону Базиліката, Південь абсолютною більшістю проголосував за короля (у Неаполі співвідношення було чотири до одного).

Греки ж, навпаки, у вересні 1946 року проголосували за збереження монархії. Бельгійці також залишили в себе монархію, однак у покарання за співпрацю з нацистами усунули чинного тоді короля Леопольда ІІІ. Це рішення, ухвалене в 1950 році під тиском громадськості всупереч бажанню невеликої за кількісною перевагою більшості населення, загострили в країні суспільні та мовні лінії розподілу: валлони-франкофони проголосували за усунення Леопольда з престолу, тоді як 72% фламандців, носіїв нідерландської мови, висловилися за те, щоб його лишити. У французів не було монарха, на якому можна було б відігратися за спогади про приниження під час війни, тож вони в 1946 році просто проголосували за заміну зганьбленої Третьої республіки її порядковою наступницею. Подібно до німецького Основного закону 1949 року, Конституція Четвертої республіки була складена таким чином, щоб усіма способами виключити ризик спокуситися на принади авторитаризму чи абсолютизму: пізніше з’ясувалося, що цей намір зазнав гучної поразки.

Тимчасові, або Установчі збори, на яких ухвалювали такі післявоєнні конституції, пропонували проводити народні референдуми із дражливих тем та здійснювали великі інституційні реформи, які здебільшого мали лівий ухил. В Італії, Франції та Чехословаччині комуністичним партіям після війни велося добре. На виборах в Італії 1946 року Комуністична партія Італії отримала 19% голосів; Комуністична партія Франції на других французьких виборах у тому самому році — 28,5%, свій найкращий в історії результат. У Чехословаччині на вільних виборах у травні 1946 року комуністи одержали 38% голосів населення (на чеських землях — 40%). В інших країнах комуністи на вільних виборах не досягли таких хороших результатів, однак вони все одно були кращі, ніж у всі пізніші роки: від 13% у Бельгії до лишень 0,4% у Сполученому Королівстві.

Спершу своєю політичною вагою комуністи в Західній Європі завдячували своєму зв’язку із соціалістичними партіями, більшість яких до 1947 року неохоче виходили із союзів на кшталт Народних фронтів, що перетворилися на рухи Опору. Партії соціалістів в Італії та Франції одержали майже такі самі хороші результати на перших післявоєнних виборах, як і комуністи, а в Бельгії — ще кращі. У Скандинавії соціальні демократи з великою перевагою вийшли в лідери серед усіх партій, узявши від 38 до 41% голосів у Данії, Норвегії та Швеції на виборах між 1945 і 1948 роками.

Проте за межами Британії та північних країн «стара лівиця», тобто комуністи й соціалісти, так і не отримала змоги урядувати самостійно. У Західній Європі їх урівноважувала, а часом і переважала нова політична сила — християнсько-демократичні партії. Католицькі партії вже були відомі в континентальній Європі: вони тривалий час були популярні в Нідерландах і Бельгії. У Німеччині часів Вільгельма ІІ та Веймарської республіки існувала Партія католицького центру, а консервативне крило австрійської політики дуже довго тісно пов’язували з (католицькою) Народною партією. Навіть «християнська демократія» як така не була абсолютно новою ідеєю, вона походила з католицького реформізму початку ХХ століття та католицьких рухів політичного центру, які безуспішно намагалися здобути підтримку в буремні роки по завершенні Першої світової війни. Але після 1945 року ситуація стала зовсім іншою і вельми для них сприятливою.

По-перше, ці партії — особливо Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Західній Німеччині, Християнські демократи (ХД) в Італії та Національний республіканський рух (НРР) у Франції — тепер майже одноосібно забирали голоси католиків. У Європі 1945 року це все ще мало важливе значення: католики були й досі дуже консервативні, особливо стосовно соціальних питань та в регіонах із великою кількістю активних парафіян. Традиційно католики в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах та Південній і Західній Німеччині рідко голосували за соціалістів і майже ніколи за комуністів. Утім — і це було особливістю післявоєнної доби — навіть консервативні католики в багатьох країнах часто не мали іншого вибору, окрім як голосувати за християнських демократів, попри реформістський ухил їхніх політиків та політики, позаяк традиційні праві партії або трималися в тіні, або були й зовсім заборонені. Навіть консерватори-некатолики виявляли дедалі більше прихильності до християнських демократів, які вважалися перешкодою «марксистській» лівиці.

По-друге, зі схожих причин християнські демократичні партії активно підтримували жінки — у Франції в 1952 році дві третини ревних католичок проголосували за НРР. Поза сумнівом, на їхнє рішення вплинули церковні