Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Далі він пройшов на свій склад, де зі стелажа взяв монітор на заміну згорілому. “Принесу завтра ноут, під’єднаю на зовнішній монік, чого його сидіти за малим екраном, якщо є великий?” – потішив себе Макс. Проходячи коридором назад, помітив, що чує емоційний настрій кожного кабінету... Ось бухгалтерія. Туди пішла ця... бегемотиха... тут усе “зів’яло”, зазвичай жваві дівчата загубилися в якійсь безвиході. “От же... куди не припреться – там і напаскудить... сиділа б на своєму місці, поруч із головною своєю, і не лазила, не псувала б людям настрою”... – Макс наче наяву уявляв, як Кабаниха, як він остаточно її охрестив, впливає в кімнату, а в дівчат в’януть усі приємні думки... а ця жаба стоїть і оглядає все, шукає, за що б зачепитися, щоби потім яскраво розписати головній, хто чим займався чи не займався. Ось Ліда – у неї троє дітей і вона завжди страшенно боїться втратити роботу, припуститися помилки або зробити щось зухвале – а раптом начальству не сподобається? Тому очі завжди в екран, на столі ні тобі журналу з в’язання, ні печива... Уявивши Ліду на її робочому місці, Макс відчув і її емоційний настрій: переляк уже вщухає, є маленька радість, що сьогодні всі біди оминули її... Ось Ніна, жінка вже у віці, досвідчена, у роботі кого хочеш заткне. Тут спокій, упевненість і презирство. На її фон накладається різке обурення Марії. Маша – красуня, як з обкладинки журналу, акуратна, струнка, все в неї як з голочки: підібрано, випрасувано... у неї хлопець на новій BMW їздить, привозить її аж сюди й забирає додому, незрозуміло, навіщо їй ця робота... для саморозвитку чи що? В її емоціях пофігізм – по-іншому й не назвати, обурення і презирство. Ось, якраз стало чутно: “... витріщилася?... клади на стіл... вали... – тут двері відчинилися й Кабаниха вирвалася в коридор, а Машин голос зазвучав на всю силу молодих легень, – ... нема чого тут винюхувати, працювати треба, а не ходити туди-сюди, людей від роботи відволікаючи”... Кабаниха глянула на нього – знову наче обпалило смородом її душі: злість, досада, мстивість... І побігла вниз по сходах. “Винюхала? Чекай, у Машки не заіржавіє”... – Макс не полінувався, поставив монітор на підлогу і зазирнув у кабінет. Маша негайно підняла голову, але побачивши його, пригальмувала готові слова. Нічого не кажучи, Макс підняв догори відстовбурчений великий палець на руці і із захопленням покивав. Маша махнула рукою, іди, мовляв, не до тебе. Тут він відчув легкий наліт брехні, бо до старих емоцій додалося ще й задоволення. Нехай не вигадує – їй приємне його схвалення. Маша, схоже, сама собі не готова була зізнатися, що вона задоволена тим, як вигнала настирливу смердючку, напевно, їй самій така модель її поведінки була неприємна. Раніше він ніколи не чув від неї чогось подібного навіть у гніві. А тут... допекла-таки, Кабаниха.

Підібравши свою залізяку, Макс пройшов далі. Біля кабінету шефа відчув тільки спокійну впевненість Вірочки, а трохи далі юрист про щось неквапливо міркував, щось рідне й приємне... діти чи радше вже онуки... і був від усього іншого дуже далекий. “Як усе цікавіше й цікавіше стає жити... слух, запах, зір, пам’ять підкидає сюрпризи, тепер іще й емоції... це що – я тепер можу детектором брехні працювати? Дуже перспективно, що далі чекати? Літати почну? А хотілося б... – Макс аж заплющив очі, уявляючи перспективу, – навчитися б іще всім цим керувати, а то якщо ця смердючка буде тут ходити часто, я збожеволію, або мені доведеться зачинятися в серверній, там, можливо, хоч кондиціонер зіб’є частину відчуттів”...

Сідаючи ввечері в бус, на Тетяну він не дивився. Вона ж, натомість, раз по разу кидала на Макса короткі й задумливі погляди. Вмостився на сидінні він напівлежачи, так і їхав. У голові знову виринув вчинок Рити, і Макс сумував. Потихеньку, все ж погані думки покинули його, почав згадувати, що з музики за останній час йому запало в душу. Не сказати б, що такого було багато, але було. Слухати він любив різне, але саме зараз згадалася Apocalyptica та їхній Drive. Заводна мелодія зазвучала в голові все розганяючись і розганяючись, перед очима замиготіли образи. Макс побачив себе наче однією з машин на трасі, учасником руху. Геть смуток, геть туга... Швидкість – ось вино для його душі... Швидкість і сила... Подумки посилював подачу палива, машина прискорювалася, підлаштовуючись під розгін музики. В очах миготіла шалена робота поршнів, стискало перевантаження на поворотах, виск гуми – усе це злилося в один шалений драйв у його голові. Він бачив усе в деталях, ясно й чітко – як мотор тягне пальне, як воно потім розпилюється в циліндрах і спалахує, як мастило бризкає на деталі, крутиться шестернями коробка передач, втискається в асфальт і стирається гума коліс. Енергія перла суцільним потоком. Ось обігнали якийсь джип... куди тобі, ти повзеш, як черепаха... Теж мені, BMW... Різко ліворуч, на зустрічну, знову вперед, знову поруч повзе щось повільне й неповоротке, педаль до упору... обігнути, вклинитися... ще раз на зустрічну й знову вперед, прискорення, повна міць! максимум швидкості!!! Сидіння тисне в спину, руки, ноги… все притиснуло не відірвати... Ооооо!!! Ось це кайф, куди там алкоголю... Трохи дивно було тільки, що композиція грала один-в-один, так, начебто в голові крутився запис на програвачі, жодної секунди не випало, жодна нота не спотворилася, він не докладав до цього жодних зусиль, але ж, зазвичай, уява така не стійка, любить скакати туди-сюди... Прийшов до тями від крику навколо нього.

– Придурошне,.. я тебе вб’ю!!! – кричала Танька… – лихач нещасний... ми мало не вбилися двадцять разів!

Їхній бусик стояв на узбіччі, виразний запах паленої гуми і перегрітої оливи вився навколо і мав бути чутний усім на багато метрів, а не тільки йому.

– А я що? – виправдовувався нещасний Саня, – я ніколи не ганяю, мені воно навіщо? У мене дитина вдома. Це, напевно, в моторі щось... або в електриці замкнуло... це корито ніколи більше ста тридцяти не їздило, а тут – двісті шістдесят... Я не знаю, як ми взагалі їхали, але це не я. Воно саме і їхало, і рулювало саме, я ледь триматися міг. “Трохи бреше, – вирішив Макс, – ганяє, але не на службовій... але з народженням дитини справді притих”.