Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Виявилося, тільки один Макс благополучно нічого не помітив, а решта пережили натуральні перегони – з якоїсь причини машина, за запевненнями водія, – сама, розігналася до неймовірної швидкості і так і гнала по трасі всю дорогу. Швидкість перевалила за двісті шістдесят, або навіть більше, просто на спідометрі вже не було інших позначок. Ніхто Сані, звісно, не повірив, але й бити його було нема за що, – справді, раніше він ніколи так не їздив, та й сам бусик переживав таке, напевно, вперше у своєму залізному житті, це було видно навіть неозброєним жіночим поглядом. Макс здивовано покрутив головою, незрозуміло було, як він міг це все проспати, і вже поривався щось запитати, але прикусив язик, коли почув від Тані, що вони пережили три хвилини і двадцять одну секунду жаху, вона, мовляв, якраз копалася в телефоні й навіщось запустила секундомір. Так і дивилася в нього всі ці три хвилини, бо не могла руку прибрати. За цей час вони пролетіли п’ятнадцять з половиною км, що і становило шмат траси від міста до повороту на завод. Але ось Макс абсолютно точно знав, що рівно три хвилини і двадцять одну секунду і має тривати той DRIVE.

До нього додому Тетяна з’явилася секунда в секунду – рівно о дев’ятнадцятій теленькнув дверний дзвінок. Макс тільки й встиг що прийняти душ, а тепер в одних штанях стояв на кухні і готував собі вечерю. “На мітлі вона літає, чи що”... – буркнув і пішов відчиняти двері. Сьогодні на вечерю в нього було: варене яйце – одна штука і салат зі свіжих помідорів – одна порція, шматочок чорного хліба і чай із тієї самої чарівної заварки, що йому подарував нотаріус. Виходячи зі свого попереднього досвіду, він вирішив, що вже можна їсти все, але потроху і дуже ретельно пережовуючи. Усе одно в нього нічого такого й не було, щоб він міг об’їстися і влаштувати собі проблеми.

– Проходь, – сказав Макс дівчині, коли та увійшла, – я тут вечеряти намагаюся, але тобі не можна. “А чому, власне, не можна? – подумав – Їжа в кишечнику? ну і що? Та плювати, нехай терплять. Усе має виглядати серйозно”, – посміхнувся і продовжив вголос – Забув я тобі сказати, щоб ти не їла. Чи ти все-таки встигла поклювати щось вдома?

– Ні, не встигла, та мені й не хочеться. – Таня зробила паузу, збираючись із духом. – Я хвилююся, Макс... – і вона мило зашарілася, – Коли ми почнемо? І що будемо робити?

– Та ось доїм і почнемо, – Макс життєрадісно облизав ложку, анітрохи не дбаючи про пристойність. Він у себе вдома і до сьогодні був голодний уже біс його знає скільки днів, ось!

– Ти сильно змінився, – сказала Таня, роблячи вигляд, що розглядає келихи в підвішеному стані, а сама, крадькома поглядаючи на нього.

– А ти що, знала мене якогось іншого? Ти й не дивилася на мене ніколи. Хочеш тебе навчу? – він усміхнувся. – Нічого складного немає, щоб швидко змінитися, треба не їсти кілька тижнів і застрягти в глушині за сто п’ятдесят км від дому, ось і все. Дуже легко все виходить. Гаразд, почнемо, – він підійшов до дивана і зісмикнув із нього покривало.

– Макс, – Таня знову почервоніла, – про початок чого ти говориш?

Він, спантеличений, глянув на неї. А потім дійшло. Хотілося засміятися, але водночас було соромно. Теж, великий лікар... до простої речі не додумався. Дівчата вони ж такі... специфічні... вдають, що нічого не розуміють лише тоді, коли їм так треба. Решту часу – це чоловіки їх не розуміють.

– Тань... давай визначимось. Мені потрібна твоя довіра, бо якщо ти не будеш мені довіряти, то слідкуватимеш за кожним моїм рухом і якщо щось буде не по-твоєму, то почнеш хоча б внутрішньо чинити опір. А цього не можна допустити. Я не зможу нічого зробити. Потрібно, щоб ти розслабилася і просто відпочивала, внутрішньо будучи впевненою, що нічого поганого тобі не зроблять, навіть якщо так здається.

– Це як? – знервована Таня помітно тупила.

– А ось так. Я розстелив диван, і ти що подумала? Що я тебе туди вкладати буду? Так? – Таня зніяковіло кивнула. Вона почувалася дуже дивно – завжди могла відбрити будь-кого, а тут ніяковіла, як восьмикласниця у лікаря. Тетяна Миколаївна, начальник відділу продажів, узагалі нечітко усвідомлювала, що вона тут робить. Розум волав, що вся ця ситуація – повна маячня і її якимось чином банально розводять, а інтуїція, серце, душа – все говорило їй, що якщо вона зараз піде, то більше в її житті нічого не буде. Взагалі нічого, крім роботи.

– Звісно буду, раз розстелив, – Макс усміхнувся, – але я хотів би, щоб спершу ти уявляла собі якісь хороші варіанти розвитку подій, саме тому, що ти довіряєш мені, – вона продовжувала збентежено кліпати.

– Добре, всьому свій час, – Макс подумки махнув рукою, – якось буде. – Він накрив свій улюблений столик покривалом, яке досі тримав у руках. “Хто б міг подумати, що на нього я буду дівок вкладати, – подумки захихотів. – Нічого, скло міцне, легко витримає півсотні Тетяниних кілограм.“ Стіл був заздалегідь підготовлений: висунутий на середину кімнати, ноутбук та інше він прибрав. Спочатку думав робити все на дивані, але потім вирішив, що на столі буде зручніше і доступніше. Довжини цілком вистачало. Ну не лазити ж йому навколо неї по всьому дивану. Плану ж не було ніякого. Погодившись допомогти, він потім вхопився за голову, абсолютно не уявляючи, що йому робити. Він ані разу не лікар, медичної освіти немає, що він може зробити, якщо купа лікарів з усіма їхніми рентгенами, УЗД та іншими аналізами не змогли нічого знайти? Але потім подумав і прийшла думка – адже залікував же він собі той поріз? І її вагітність побачив, лише на десятий день, як виявилося... але ж у цей час плід є набором усього з кількох сотень клітин. Колись він про це читав, а зараз пам’ять послужливо видала йому інфу. Уже давно підозрював, але тут думка оформилася, що його дар або що там воно таке, дає змогу бачити не просто щось усередині, а якимось чином знаходить і виділяє все те, що працює неправильно. Значить – треба просто спробувати, подивитися, а там видно буде. І ще... він згадав, що залишилося не зробленим учора вночі. Тоді він помасажував стару тріщину в кістці руки й забув під гнітом обжерливості, а сьогодні, перед приходом Тетяни пробував дивитися знову. Перевіряв чи зможе він узагалі щось бачити. Тріщини більше не було.