Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

початок швидким і драматичним змінам, що вплинули на добробут родини: Чарлз Калверт помер двадцятого лютого, і вигнаний з лона сім'ї Бенедикт Леонард став четвертим лордом Балтимором; але менш ніж за два місяці по тому, 5 квітня, Бенедикт спочив, і титул успадкував його шістнадцятирічний син, якого також звали Чарлз. Тепер цей п'ятий лорд Балтимор був не тільки протестантом, як і його батько, а ще й привабливим і розбещеним двораком, і він зажив такої шани в королівському палаці за свої здібності до звідництва й каверз, що з часом зробився камер-юнкером принца Вельського. Маючи силу-силенну таких корисних навичок, він лише за місяць зробив те, чого його дідусь не міг досягти двадцять п'ять років: у травні 1715 року Його Королівська Високість Георг І поновив хартію, що давала йому права на Меріленд, зберігши в ній заледве не монарші привілеї такими, якими вони були від самого початку.

Уже одних цих чудес, як здається Автору, стане як доказів, щоб засудити пані Кліо, висунувши їй звинувачення в безсоромності, що одного разу і зробив наш поет; а що ж тоді думати, коли оцей самий молодий Балтимор у 1728 році запропонував Ебенезеру Куку справжній чин Поета і Лауреата Меріленду? «Що йому Гекуба», як звик виголошувати наш поет. Чи, якщо вже спробувати висловитися в стилі його гібридних метафор: занурмося у фарс цієї музи до самого кінця й опустімо завісу!

Для початку Читачу треба знати, що після того спалаху натхнення, що спонукав його взимку 1694 року, поки він одужував у Молдені, скласти не ту, обіцяну «Мерілендіаду», а сатиричну поему, у якій було б зображено всі незгоди, що його спіткали, Ебенезер більше не написав жодного вірша впродовж тридцяти чотирьох років. Невідомо, чим була викликана ця його безплідність — чи то втратою незайманості, чи розчаруванням у власному таланті, чи браком натхнення, чи змінами в його особистості, чи якоюсь витонченішою причиною, але було б марною справою дошукуватися їх, й Ебенезер був приголомшений, як буде приголомшений і Читач, взнавши, що якраз упродовж цих десятиліть його слава як поета зростала з року в рік! Рукопис, у якому він піддав нападкам Меріленд, як ми пам'ятаємо, Ебенезер забрав із собою під час ганебної втечі з Молдену і вручив через Берлінґейма капітану барка «Пілігрим». Тоді Ебенезер дуже опасувався за його цілісність і вимагав від Берлінґейма запевнень, що капітан неодмінно доставить його лондонському видавцеві; але в тій навалі подій, що відбулися потому, він геть забув про поему, і коли після того, як охрестили Ендрю III, Життя трохи попустило хватку на його горлянці, він, не виказуючи особливого інтересу, почав задумуватися над тим, що ж з нею могло статися.

Його скромна цікавість вдовольнилась у 1709 році, коли батько надіслав йому примірник «Баришника дур-зіллям», виданий коштом Бенджаміна Бреґґа в друкарні «Знак крука» на Патерностер-роу! Капітан «Пілігріма», як пояснив Ендрю в супровідному листі, доставив рукопис якомусь іншому видавцеві, котрий, не побачивши ніякого зиску в тому, щоб його друкувати, передав комусь іншому як таку собі цікавинку. Згодом він потрапив до рук панів Олівера, Трента і Меррівезера, колишніх товаришів Ебенезера, які, впізнавши в ньому творіння свого приятеля, здійняли таку хвилю інтересу, що видавець вирішив ризикнути і надрукувати його. Одначе тим часом Бенджамін Бреґґ почув, звідки дме вітер, і заявив, що має переважне право на поему на тій підставі, що її автор досі у нього в боргу за той самий папір, на якому її написано. Після цього сторони обмінялися незначними погрозами, і врешті-решт Бреґґ так залякав свого суперника, що той віддав йому рукопис, і поему видали за ціною 6 пенсів штука. Першим наслідком цього, як пояснив Ендрю, було те, що третій лорд Балтимор заходився пристрасно заперечувати, що він коли-небудь дарував Ебенезеру Куку, із яким він цілковито незнайомий, чин Лауреата Меріленду чи ще якийсь інший, і всіляко спростовував зміст поеми. Подейкували навіть, що якраз тоді, коли король розглядав можливість повернути йому провінцію, Лорд-правитель готував судовий позов проти поета за наклеп; із часом, одначе, ці чутки стихли, бо того ж таки року щодо поеми почали з'являтися схвальні відгуки. Ендрю додав один з них до свого листа; «Відчувається свіжість і приємна відмінність від звичних фальшивих панегіриків, присвячених Плантаціям… — писалося там, — …прекрасний гудібрастичний вірш… дотепність і гострий розум… втрата лорда Калверта виявилася здобутком для Поезії…»

— Ну, ось тебе й уквітчали вінцем слави, — привітала його Анна, прочитавши це. — Та ні, який там вінець, це ж ціла корона, Ебене!

Але на її брата, хоч він і був здивований, дізнавшись, що став такою знаменитістю, це не справило великого враження. Насправді ця рецензія, здавалося, радше викликала в нього невдоволення, аніж потішила.

— Пустодзвін і фертик! — вигукнув він. — Він у жодному місці не віддає належне тому, що ця поема — то суцільна правда! Я написав її не для того, щоб уславити своє ім'я, а щоб збити пиху з Меріленду!

Втім, з наступними роками популярність «Баришника дур-зіллям» серед лондонців, обізнаних з літературою, тільки зростала, хоч ця популярність і не була такою, на яку сподівався автор. Критики говорили про поему як про чудовий приклад сатирично-феєричного твору, на який зараз виникла мода; вони хвалили рими й дотепність; вони аплодували характеристикам, які дав автор, гротеску і кумедності дії, але жоден з них не взяв поему серйозно! І справді, один письменник, даючи оцінку гніву лорда Балтимора, зауважив;

Дивна річ, що лорд Балтимор, прагнучи переконати нас у тому, якої досконалості набуло його колишнє Пфальцграфство, так зле відгукується про першого Поета Пфальцграфства, тоді як сама поема, до якої він ставиться з таким презирством, і є нашим першим свідченням того, що Меріленд розуміється на вишуканих і культурних речах. Одним словом, Плантація, що породила такий гострий розум, як у пана Кука, не може бути вбогою…

Такі похвали не тільки завдавали прикрості, але й були наукою поету, який не погоджувався з жодним їхнім словом. 1711 року, коли старий Ендрю помер і Ебенезер був змушений відплисти до Лондона, щоб вступити у право володіння спадщиною на підставі заповіту батька, його запросили пообідати та трохи випити Бреґґ і Бен Олівер, який став партнером цього видавничого дому (Том Трент, як вони йому розповіли, одкинувся од поезії й офіційної церкви, щоб стати єзуїтом; Дік Меррівезер,