Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Латки чистого синього неба заполонили темно-сірі важкі хмари, немов хтось взяв і грубими штрихами, нервуючись, розмалював графітом атмосферу. Через навстіж відчинене вікно просочувався запах близького дощу, а ще поривання грому з блискавками. Вітер гнув дерева до землі, неначе ляльковод, що грається з огидними іграшками.

Ця зміна погоди відбулася в одну мить, із шаленою бистротою, начхавши на прогноз синоптиків, адже ті передбачали сонячну погоду без жодного натяку на хмаринки. Останнім часом вони все частіше ціляться мимо у своїх прогнозах, чи то пак, погода стала занадто непередбачуваною через невтішні кліматичні зміни. Саме тому Діана, власне, й одягнула легку сукню з кардиганом, а тепер, дивлячись на вулицю, не могла збагнути, як додому добиратиметься. Можливо, до вечора погода ще вгамується, але в це слабко вірилося через тяжкість повітря.

Вікторія повідомила Діані, що перший урок-факультатив їй доведеться прогуляти, бо вона проспала, вчасно не почувши дзвін будильника, а ще її мучає бісячий головний біль, і анальгетики не допомагають.

Діана: @ Можливо, це якась застуда? Куча болячок же ж ходить…

Вікторія: @ Прорвемось. Прикриєш мене там, окі?

Діана: @ Окі. Не геройствуй тільки!

Діана взяла олівець і почала ним нервово крутити між пальцями, втупившись поглядом у намагнічене блискавками небо. Свинцева, гнітюча атмосфера за вікном нагадала їй останнє жахіття.

Ніч. Ліс. Кровавий місяць. А ще могили. Вони з’являлися й раніше у Діаниних сновидіннях-маревах, тому вона не була здивована, побачивши їх. Кам’яні нагробки застеляли собою лісові хащі. На них були вибиті якісь написи, але як би Діана не намагалася їх прочитати, усе було даремно: холодний сизий туман затаював літери. До того ж від нього Діанине тіло пробиралося до дрижаків, немовби її хтось спеціально по краплинці поливав крижаною водою.

Прослідкувавши поглядом за могилами, Діана зрозуміла, що вони були не в хаотичному порядку, а ніби вказували на конкретний напрямок. І Діана сліпо йшла за ними, зачарована.

І раптом перед її очима виринув замерзлий у часі замок: величезний, він діставав до самих верхівок дерев, гострими вежами розпилював небо, покинутий, моторошний. Колись замок був, скоріш за все, гарним, із вихром життя, але тепер від нього тхнуло панічним страхом. Вікна без жодного світла, як, власне, і все в цьому жахові, обплутані павутинням, немов сховок примар. Дерев’яні двері з залізними засовами вкриті товстим шаром пилу, ніби це самі темні хмари опустилися на них, та й так і залишилися, щоб не впускати нікого всередину. А ще двері замку, як і стіни, були вкриті червоними плямами ― кров застеляла весь простір навколо. У повітрі зазвучав фальшивою нотою металевий присмак.  

Діана прикусила щоку. З невідомої причини цей замок здавався до болю знайомим, але навряд чи вона колись бачила його в реальному житті. Невже такі споруди, розташовані посеред лісу, справді існують? Хоча це всього-на-всього сон… Можливо, у сновидінні картинка ілюзорна, а в дійсності все виглядає не так яскраво-похмуро?

Щоб прочиститися від напливу моторошного сновидіння, Діана хитнула головою, але воно міцно там засіло, не розвіювалося, мов отруйний дим. А ще це відчуття невідворотної небезпеки, коли серце розриває від заціпеніння, смертельного холоду та тривоги… Чому те, як вона почувалася в той момент, було занадто реальним?

Діана пам’ятала, що поривалася піти у зворотному від замку напрямку. Він її до безумства лякав! Та поява нізвідкіль вже знайомої дівчинки-зомбі зупинила Діану від такого рішення. Ця дівчинка легким рухом відчинила двері, ніби ті не важили ні грама, і зайшла всередину. Нараз перед Діаниними очима відкрилася широка зала, по якій літало павутиння та затхла атмосфера.

Набравшись хоробрості, Діана також ступила до середньовічного замку. Одначе вона ніяк не могла зловити малечу очима: та знову кудись ділася. Натомість Діана побачила чорні від кіптяви свічки, які були розкидані в невигадливому порядку по всіх поверхнях: на столах, на підвіконнях, навіть на підлозі.

Аж ось прямо на сходах з’явився хлопчик, який зиркав на Діану своїми яскравими блакитними оченятами. В глибокій темряві вони здавалися світильниками, що вказували правильний шлях. У миг ока він підстрибом побіг сходами вверх. Діана, довго не думаючи, попрямувала за ним.

Хлопчик притьмом зупинився біля однієї з кімнат і став наполегливо тицяти пальцями на зачинені двері. «Ти хочеш, аби я їх відкрила?» ― прошепотіла Діана, гучно ковтаючи. Він кивнув. Але чомусь Діані було до болючого стиснення в грудній клітині страшно не те щоб двері відкривати, а навіть торкатися до них! Було фантомне відчуття, ніби там сталося щось дуже жахливе.

«Я не відкрию», ― Діана відступила. І вчасно. Зі щілинки дверей поволі просочувалася кров разом із гучним шепотом та плачем-крещендо.

На цьому моменті Діана прокинулася з німим запитанням: чому кожен її сон такий потворний? Це її так невідомі небесні сили карають за гріхи? Що ж вона там такого наробила для того, щоб отримувати такі сни-кари?

Десь далеко прогримів грім, змушуючи Діану підскочити на місці. Ну от, вона стала надзвичайно лякливою. Скоро власної тіні чи відображення в дзеркалі буде сторонитися...