Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

чоловіків, які вперше бачили певне обличчя чи образ, охоплювало раптове божевільне кохання, та ще ніколи не спізнавав я пристрасті такої сильної, такої всепоглинної, як та, що я одразу відчув до сеї жінки. Воістину, здавалося, ніби я кохав її вже дуже давно, не знаючи, що кохаю саме її, не маючи змоги визначити природу мого почуття чи якось ним керувати. 

Вона була невисока, проте її статура вирізнялася витонченою чуттєвою чистотою ліній та обрисів. Її очі були темно-блакитні, наче сапфіри, і душа моя охоче поринула б у їхні розтоплені глибини, як у м’які безодні літнього океану. Вигин її вуст був таємничий і трохи скорботний та надзвичайно ніжний, немов у античної Венери. Перев’язане простою сріблястою стрічкою волосся, радше рудувате, ніж біляве, чарівливими хвилями спадало їй на шию, вуха та чоло. В її поставі змішувалися гордість і чуттєвість, королівська владність і жіноча поступливість. Її рухи були легкі та граційні, неначе зміїні. 

— Я знала, що ти прийдеш, — промурмотіла вона тією самою грецькою з м’якими голосними, яку вже чув я із вуст її служниць. — Я довго на тебе чекала, одначе, коли ти шукав прихистку від грози у Периґонському абатстві та побачив рукопис у таємній шухляді, вже знала я, що наближається година твого прибуття до мене. Ох! Ти й гадки не мав, що тії чари, що так невідпорно, з такою незбагненною силою притягували тебе сюди, були чарами моєї краси, магічною принадністю мого кохання! 

— Хто ти? — запитав я. Я легко говорив грецькою, що надзвичайно здивувало б мене ще кілька годин тому, одначе зараз я був готовий сприйняти будь-що, хай яке фантастичне чи безглузде, як частину дивовижного талану, як неймовірну пригоду, що випала на мою долю. 

— Я — Нікея, — відказала вона на моє запитання. — Я кохаю тебе, і до твоїх послуг гостинність мого палацу та моїх обіймів. Чи ж потрібно тобі знати щось, окрім сього? 

Невільниці зникли. Я кинувся до ложа та заходився цілувати руку, яку вона простягла до мене, й виголошував урочисті слова, які, поза всяким сумнівом, були геть недоладні, та, незважаючи на те, сповнені палкості, що спонукала її ніжно всміхнутися. Її долоня коло моїх вуст була прохолодна, проте її дотик ще сильніше розпалив мою пристрасть. Я насмілився сісти поруч із нею на ложе, й вона не заперечила проти такої вільності. Доки м’які пурпурові сутінки почали заповнювати кутки покою, ми з нею вже щасливо розмовляли, знову і знову промовляючи усі ті солодкі та нісенітні літанії130, усі ті доречні абищиці, що несвідомо линуть з вуст закоханих. Вона була така неймовірно м’яка в моїх обіймах, аж скидалося на те, немовби в чарівному тілі Нікеї не було жодної кістки, яка стала б на заваді її цілковитій піддатливості. 

Безгучно увійшли служниці, засвітили розкішні золоті лампи з вигадливими різьбленнями й поставили перед нами тарелі з пряним м’ясом, з незнаними смачними фруктами та міцними винами. Одначе небагато скуштував я, а п’ючи ви́на, був спраглий солодшого вина́ — Нікеїних вуст. 

Не відаю, коли ми заснули, проте вечір той сплинув, немов одна зачарована мить. Обважнілий від щастя, полинув я в непам’ять на шовковистій хвилі дрімоти, а золоті лампи та обличчя Нікеї розпливлися в блаженному тумані й більше не були видимі. 

Коли се раптом щось змусило мене зринути з глибин мого позбавленого видінь сну і цілковито прокинутися. Якусь мить не міг я навіть усвідомити, де перебуваю, а ще менше міг збагнути, що са́ме мене розбудило. Тоді почув я звуки кроків у відчинених дверях покою і, визирнувши з-понад голови Нікеї, побачив у світлі лампи абата Ілера, який зупинився на порозі. На обличчі його закарбувався вираз абсолютного жаху. Угледівши мене, він почав швидко й невиразно промовляти латиною, і тон його голосу був сповнений страху, змішаного з фанатичною ненавистю та відразою. Побачив я також, що абат тримав у руках велику пляшку та кропило. Я був упевнений, що пляшка та наповнена святою водою, і, звісно, здогадався, для якого вжитку вона призначалася. 

Глянувши на Нікею, помітив я, що вона також прокинулась і свідома абатової присутності. Вона обдарувала мене дивною усмішкою, в якій прочитав я ніжний жаль, поєднаний із втішанням, яким жінка зазвичай заспокоює налякане дитя. 

— Не бійся за мене, — прошепотіла вона. 

— Мерзенна вампірице! Проклята ламіє! Пекельна зміюко! — зненацька загримів абат, переступивши поріг до покою та здійнявши догори кропило. І сієї-таки миті плавним і неймовірно швидким рухом Нікея ковзнула з ложа та зникла у прочинених дверях, що виходили до лаврового лісу. А у моїх вухах, ніби долинаючи з неосяжної далечіні, бринів її голос: 

— Наразі прощавай, Крістофе. Не май страху. Ти знову мене знайдеш, якщо будеш хоробрим і терплячим. 

Коли слова стихли, свята вода з кропила бризнула на підлогу покою і на ложе, на якому Нікея лежала поруч мене. Пролунав гуркіт багатьох громовиць, і золоті лампи згасли у пітьмі, що здавалася цілковитою від порохняви та уламків, які дощем спадали додолу. Я знепритомнів, а коли отямився, виявив, що лежу на купі битого каміння в одному зі склепів, які перетинав удень. Наді мною схилявся Ілер зі світочем у руці та виразом обличчя, сповненим глибокої турботи й безмежного жалю. Коло нього лежали пляшка та кропило, з якого стікала вода. 

— Сину мій, дякую Богові за те, що знайшов вас вчасно, — мовив він. — Сього вечора, повернувшись до абатства та довідавшись, що ви пішли, здогадавсь я про все, що трапилося. Знав я, що за відсутності моєї ви прочитали той окаянний рукопис і підпали під дію його згубного чару достоту так само, як і чимало інших людей до вас, і навіть преподобний абат, один з моїх попередників. Усі вони — на жаль! — починаючи сотні років тому, від Жерара де Вентейона, полягли жертвами ламії, яка мешкає у тих склепах. 

— Ламії? — перепитав я, заледве чи усвідомлюючи значення його слів. 

— Так, сину мій, прекрасна Нікея, яка сієї ночі лежала у ваших обіймах — то ламія131, прадавня вампіриця, котра утримує у сих бридких склепах свій палац блаженних ілюзій. Вона прадавня, яко сама поганська віра; її знали греки, її брався виганяти Аполлоній Тіанський132; і якби ви могли уздріти Нікею такою, якою вона є насправді, то замість її любострасного тіла побачили б кільця мерзенної та страхітливої змії. Усіх, кого вона кохає та обдаровує гостинністю, Нікея зрештою пожирає після того, як виточує з них усе життя та снагу диявольською втіхою своїх поцілунків. Укрита лавровим лісом рівнина, яку ви бачили, мармуровий палац і уся його внутрішня пишнота — усе то не більш ніж сатанинська мана, принадна бульбашка, що здійнялася з пороху та плісняви предковічної смерті, з прадавнього тліну. Вони розпалися від поцілунку святої води, що я приніс її з собою, коли пішов за вами. Одначе Нікея — на жаль! — урятувалася втечею, і боюсь я, що житиме вона й надалі, аби відбудувати свій палац демонічних чарів і коїти знову та знову невимовну скверну гріхів своїх. 

Коли Ілер попровадив мене склепами замку Фоссфламм, покірливо подавсь я за ним слідом, ще й досі перебуваючи в якомусь заціпенінні через руйнацію свого новознайденого щастя і через надзвичайні абатові одкровення. Він зійшов нагору сходами, якими я був спустився, а коли абат наблизився до верхніх сходинок і був змушений трохи нахилитися, велика кам’яна плита вгорі обернулася, впускаючи