Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Вітька остаточно вирішив, що після школи піде в університет.

Він бачив себе, як агроном дядько Микола, який йшов полем, даючи команди людям. Агрономія була шансом для Вітьки. А ще це був шанс довести всім, що він не просто Вітька Гоцул, не просто хлопець, якого завжди асоціювали з вуличними витівками і задиристим характером. Це був шанс стати кимось іншим, поважним і важливим на селі. Зараз, напередодні нового навчального року, Вітька сидів над підручниками заповнюючи прогалини з знань. Він читав і виписував собі формули, вивчав все те, що раніше пропустив. Йому це подобалося. Можливо він трохи і відчував, як поступово втрачає контакт із тією своєю частиною, що любила свободу, витівки і веселі авантюри.

Вітька так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як до нього підійшла баба.

— Що це ти все читаєш та пишеш? — запитала вона з деякою недовірою.

— Та ось, готуюся до школи, — відповів він, не відводячи погляду від зошита.

— А козацький гурток кинув? — запитала баба, присідаючи поруч на лавці.

— Ще ні— зізнався Вітька. — Треба учитися. Але інколи заходжу до хлопців.

— Добре,—похвалила його бабуся. — Вчитися треба, бо що то за життя без освіти. Он у дядька Миколи яка повага на селі.А все через те, що він уміє по-розумному підходити до роботи.

Він знав, що баба не дуже любила всі ті його «витівки», а от навчання підтримувала з усіх сил.

 І тепер, коли вона бачила його з підручниками, то не могла приховати гордості.

— А що з Мар'яною? — несподівано запитала баба, наче пробуючи намацати ще одну тему для розмови.

— Та нічого, — коротко відрубав Вітька.

— Ну й добре, — кивнула баба. —Хай собі котиться.

Вітька лише всміхнувся від таких слів бабулі.

Він не хотів більше говорити про Дилду. За літо він відчув, що біль після розставання поступово зникає. Дилда стала для нього минулим, яке він хотів залишити позаду.

— Дядько Вітька, а коли ти вже підеш до того університету? — питала його Мірка.

— Скоро, мала, — відповідав Вітька, дивлячись на небо. — Але ще не зараз. Спочатку треба школу закінчити.

— А ти покажеш свій університет ? — питала вона з наївністю у голосі.

— Аякже, — посміхнувся він. — Я тебе самою першою до університету привезу, щоб побачила, як воно там.

Мірка тим часом питала, чи приїздитиме він додому. А він завжди повертатиметься додому. Бо тут, у цьому маленькому селі, його чекала Мірка, мама, баба, Орлик і вся та рідна земля, що дала йому сили вирости і стати тим, ким він є.

Кінець, але не історії....

(друга частина  "Мірка, друзі і село")