Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— О, так, Мербус тут справжній герой, – промовила вона, витираючи руки рушником. – А ще він розбив тарілку, «захищаючи» нас від кота.

Люціус засміявся, відчуваючи, як його серце стає трохи легшим. Арнестія, яка сиділа в кутку з книжкою, підвела голову, побачивши батька. Її очі сяяли, але вона була стриманішою за Мербуса.

— Тату, ти втомлений? – тихо запитала вона, підходячи ближче.

Люціус опустив Мербуса на підлогу, нахиляючись до Арнестії.

— Трошки, маленька, – відповів він, обіймаючи її. – Але тепер я вдома, і все добре.

— Ти голодний? Мама приготувала твій улюблений пиріг, – промовила Арнестія, дивлячись на нього з турботою, яка була незвичайною для її віку.

— Якщо це мамин пиріг, то я завжди голодний, – знову посміхнувся Люціус, дивлячись на Адалінду.

Сім’я зібралася за великим дерев’яним столом. Мербус розповідав про свої «пригоди», уявляючи себе великим лицарем, а Арнестія тихо ділилася новинами про те, що вона дізналася з книг, які читала. Адалінда з ніжністю дивилася на своїх дітей і чоловіка, який, здавалось, хоч на мить забув про тягар світу.

— Люціусе, як там усе пройшло? – нарешті запитала вона, коли діти захопилися своїми іграми.

— Не все так, як я хотів, – відповів він, дивлячись у вогонь каміна. – Ми втратили багатьох… але ми зробили все, що могли.

Адалінда взяла його за руку, стискаючи її.

— Ти повернувся додому. Це найголовніше.

Люціус кивнув, знову повертаючи увагу до дітей, які розігрували якусь сцену. Його серце було важким, але цей момент – тут, у своєму домі, серед сім’ї – був для нього найціннішим. Це був його острів спокою серед моря війни.

Вечір закінчився біля каміна, коли Адалінда читала дітям казки. Мербус уже заснув у неї на колінах, а Арнестія ледве тримала очі відкритими. Люціус сидів поруч, просто спостерігаючи за своєю сім’єю.

Це був момент, який він хотів зберегти назавжди.

Пізно ввечері, коли діти вже спали, Люціус сидів біля каміна разом із Адаліндою. Вогонь тихо потріскував, заповнюючи кімнату теплим світлом і спокоєм. Люціус, втупившись у язики полум’я, здавалося, розмірковував над чимось важливим. Адалінда, яка завжди знала, коли чоловік щось приховує, нарешті порушила тишу:

— Що сталося, любий? Ти виглядаєш заглибленим у думки.

Люціус повернувся до неї, на мить затримавши погляд на її лагідному обличчі.

— Це Арнестія, — почав він, трохи знизивши голос, щоб не розбудити дітей.

Адалінда сіла ближче, кладучи свою руку на його.

— Що з нею? Вона сьогодні була така щаслива, коли ти повернувся.

Люціус кивнув, згадавши момент, який зачепив його найбільше.

— Вона назвала мене «батьком».

Адалінда усміхнулася, її обличчя засяяло.

— Це чудово! Вона нарешті почала довіряти нам.

— Так, — тихо промовив Люціус. — Але я не впевнений, чи заслуговую на це.

Адалінда здивовано нахилила голову, її очі дивилися прямо в душу Люціуса.

— Чому ти так кажеш?

Люціус зітхнув, стискаючи руки на колінах.

— Усе, через що вона пройшла… Я знаю, що намагаюся зробити для неї краще, але чи можу я справді замінити їй справжнього батька?

Адалінда поклала руку на його плече, її голос був м’яким, але впевненим.

— Люціусе, ти врятував її, захистив, став для неї опорою. Це і є справжній батько. Вона вибрала називати тебе так не тому, що мусила, а тому, що ти це заслужив.

Люціус задумався над її словами, вдивляючись у вогонь.

— А якщо я підведу її? Якщо колись я не зможу захистити її чи нашу сім’ю?

Адалінда торкнулася його обличчя, змусивши його подивитися на неї.

— Ти ніколи нас не підводив, Люціус. Ти найсильніший чоловік, якого я знаю. І найкращий батько для наших дітей, у тому числі й для Арнестії.

Його очі мимоволі наповнилися теплом.

— Дякую, Адаліндо, — тихо сказав він, нахиляючись, щоб легенько торкнутися її чола губами. — Ти завжди знаєш, що сказати.

— Тому я тут, — відповіла вона з усмішкою.

Вони сиділи поруч у тиші, відчуваючи спокій, який приносила їхня єдність. Люціус більше не сумнівався: він зробить усе, щоб виправдати довіру Арнестії. У його серці зміцнилася рішучість — захищати свою сім’ю, не зважаючи ні на що.

На наступний день небо затягнулося густими сірими хмарами, і здавалось, навіть воно плаче разом із людьми. Дощ не вщухав, вода стекала по бруківці й збиралася у калюжі, створюючи гнітючу атмосферу. Люціус і Адалінда разом із Арнестією підійшли до місця поховання, де зібралися всі, хто прийшов попрощатися з героями, що віддали свої життя.

Труни, вкриті білими плащами, які носили загиблі, стояли у ряд. Навколо них, із похиленими головами, стояли рідні, друзі, побратими. Люціус, стискаючи руку Адалінди, відчував важкість у грудях. Це були не просто похорони, це було нагадування про те, наскільки жорстоким є цей світ.

На підвищенні стояв Архієпископ Лоран. Його обличчя було блідим, а очі відбивали біль, який він розділяв із кожним тут присутнім. Коли він заговорив, голос його був сповнений суму, але в той же час твердий, як камінь.

— Сьогодні ми зібралися, щоб попрощатися з тими, хто віддав своє життя в боротьбі зі злом, — промовив Лоран, дивлячись на зібраних. — Сейв, наш паладін, воїн світла, залишив цей світ із честю. Він не відступив, навіть коли смерть була неминучою. Разом із ним ми втратили відважних мисливців, чиї імена будуть викарбувані в наших серцях. Їхні душі зараз у Саду Душ, і вони знайдуть там спокій.

Дощ посилювався, але ніхто не зрушив із місця. Слова Лорана пробивалися крізь шум дощу, доходячи до кожного.

— Пам’ятайте, що їхня жертва була не марною. Вони боролися за всіх нас, за наші сім’ї, за те, щоб світ залишався світлим. І ми не маємо права зупинятися. Ми маємо боротися заради їхньої пам’яті.

Після його слів люди почали схиляти голови в мовчазній молитві. Люціус уважно дивився на труну Сейва, згадавши його відважність і рішучість. Він відчув важкість відповідальності, що залишилася на його плечах.