Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Пізніше, коли люди почали розходитися, Люціус побачив Енея. Той стояв осторонь, під деревом, підставивши обличчя дощу. Його постава була напруженою, а очі — порожніми. Люціус підійшов до нього.

— Енею, ти як? — спитав Люціус, поклавши руку на його плече.

Еней здригнувся від несподіванки, але не повернув голову.

— Я програв, — тихо промовив він. — Програв їм, програв собі. Я бачив, як вони падали, як нас було недостатньо...

— Енею, ти зробив усе, що міг. Ніхто не звинувачує тебе, — заперечив Люціус.

— А я звинувачую себе, — Еней нарешті підняв на нього погляд. Його очі були червоними, сповненими болю. — Вони померли, бо я був недостатньо сильним. Як ти можеш це назвати честю?

Люціус нахилився ближче, його голос став м’яким, але впевненим.

— Сила — це не тільки вміння перемагати, Енею. Це здатність рухатися вперед, навіть коли ти втрачаєш. Ти вижив, щоб продовжувати боротися. Це і є честь. І це те, заради чого вони боролися. Не відмовляйся від їхньої пам’яті.

Еней опустив голову, мовчки кивнувши. Люціус потиснув його плече ще раз і мовчки пішов, залишивши його одного. Він знав, що потрібен час, аби Еней зміг оговтатися. Але він був упевнений, що хлопець знайде в собі сили продовжити.

У той самий вечір, коли похорон завершився, а дощ трохи вщух, Люціус отримав виклик до зали Архієпископа. У величній кімнаті, освітленій тьмяним світлом свічок, його вже чекав Лоран. Архієпископ сидів у важкому різьбленому кріслі, притримуючи руку на грудях, ніби намагаючись вгамувати біль.

— Люціус, заходь, — тихо промовив він, але його голос все ще залишався владним. — Нам потрібно поговорити.

Люціус підійшов ближче, його обличчя було серйозним. Він розумів, що ця розмова буде важливою.

— Сідай, — Лоран жестом вказав на крісло напроти.

Люціус мовчки виконав прохання, склавши руки на колінах і очікуючи, коли Архієпископ почне.

— Що саме сталося під час вашої подорожі до Храму Святої Матері? — спитав Лоран, дивлячись прямо в очі Люціусу. — Я хочу знати кожну деталь.

Люціус зітхнув, пригадуючи всі події.

— Ми вийшли на слід групи демонів, які вже знищили Храм Святого Лейма, — почав він. — Серед них були найманці й... демонічний олень, створений, як ми тепер знаємо, темною магією. Ми змогли їх наздогнати й вступили в бій. Це було важко, — його голос затремтів, коли він згадав про загиблого Сейва, але він швидко опанував себе. — Ми втратили хороших людей. Сейв загинув, але його жертва допомогла нам перемогти.

— Демонічний олень? — перепитав Лоран, його погляд став суворим. — Ти кажеш, вони здатні оживляти й перетворювати тварин у демонів?

— Так, — підтвердив Люціус. — Але це не просто звичайна магія. Це щось більше. Один із демонів, якого ми зустріли, натякнув, що за цим стоїть хтось із великою силою, можливо, навіть більший за тих, із ким ми стикалися раніше.

Лоран схилив голову, його обличчя потемніло від тривоги.

— Імена демонів? Ти їх знаєш? — запитав він.

— Ми дізналися про двох, — відповів Люціус. — Омус, якого ми не змогли знищити, і Мерф, який загинув у бою. Омус... він не схожий на звичайного демона. Його сила й швидкість перевершують усе, що я бачив раніше.

— Омус, — повторив Лоран, ніби пробуючи це ім'я на смак. — І він вижив?

— На жаль, так, — Люціус нахмурився. — Він утік. Але ми знаємо, що він знову спробує завдати удару.

Лоран мовчав деякий час, а потім підвівся з крісла. Його постать здавалася тендітною, але очі палали рішучістю.

— Люціус, я знаю, що ти вже багато зробив для нас. Але ці демони становлять загрозу не тільки для нас, а й для всього людства. Той, хто створив демонічного оленя, і ті, хто стоїть за Омусом, повинні бути знайдені й знищені.

— Я готовий, — відповів Люціус без вагань.

Лоран підійшов до нього ближче.

— Але ти повинен бути обережним. Ця битва буде найважчою з тих, що ти коли-небудь вів. І я відчуваю, що вона стосується не тільки демонів. Щось більше, щось темніше загрожує нам.

Люціус підвівся й зустрів погляд Лорана.

— Я не відступлю, Лоране. Ми зупинимо їх.

Архієпископ кивнув, і в його очах з’явилася тінь суму.

— Іди, Люціус. Відпочинь.

— А ще ми зустріли одного чоловіка, Таріка, — розпочав Люціус, його голос був трохи невпевненим, ніби він сам не міг повірити у свої слова. — Він вивів нас на слід демонів, допоміг зрозуміти, куди вони направляються. Але… після битви він просто зник. — Люціус замовк, згадавши, як Тарік зник, залишивши їх у хаосі битви. Його погляд був зосереджений, а на обличчі залишалася легка тінь сумніву.

Лоран, який до цього моменту спокійно сидів, несподівано схилив голову, немов обмірковуючи щось глибоке. Його голос, коли він заговорив, був тихий, але сповнений впевненості:

— Це був посланець небес, Люціус. Відправлений нам на допомогу.

Люціус підняв брови, не приховуючи свого здивування.

— Посланець небес? — його голос прозвучав з відтінком скептицизму. — Але він виглядав як звичайна людина, Лоране. Ніяких знамен, ніякої аури чи сили, яка б виділяла його серед інших.

Архієпископ посміхнувся, його очі блищали, мов відбитки зірок.

— Люціус, посланці небес рідко відкривають свою справжню природу. Їхня сила не в тому, щоб вражати нас своєю величчю, а в тому, щоб направляти нас у правильний час і в правильне місце. Якщо цей Тарік з’явився саме тоді, коли ви потребували відповіді, значить, він виконав своє завдання.

Люціус похитав головою, опустивши очі.

— Але чому він просто пішов? Він знав більше, ніж сказав. Мені здається, він міг залишитися, допомогти нам ще більше.

Лоран, усе ще зберігаючи свою спокійну посмішку, нахилився трохи ближче до Люціуса.

— Посланці завжди діють за своїм призначенням. Їхні дії — це не спонтанність, а частина більшого плану. Його завдання було спрямувати вас, дати вам можливість побачити правду й діяти. Більше він не мав робити, бо так велено.