Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Нещасний підкаблучник зітхнув, щось пробурмотів собі під ніс і, мабуть, подумки перехрестився:

– Бачите, я сьогодні ночував у цьому готелі... А моя дружина, як я панові вчора казав, не розуміє мистецтва, тобто і жертв заради мистецтва... – Побачивши, що пішов не тим шляхом, він прямо випалив: – Ну, словом, коли я повернуся додому, мене буде чекати велика неприємність. Мені буде важко пояснити… Але якби пан прийшов зі мною на вечерю, прямо з роботи, зі слідства, після безсонної ночі — все виглядало б, як належить…

Пан радник голосно засміявся. Він ляснув себе по коліну і нахилився до збентеженого співрозмовника:

– Шановний пане, ваша дружина все одно не повірить цій історії. Скільки б ми не брехали, через два дні вся правда і так спливе на поверхню…

– Через два дні вона вже не буде така сердита... – насмілився втрутитися пан Тимофій, відчуваючи, що йому представлена ввічлива форма відмови.

– У мене до вас інша пропозиція. Щоправда, я збирався кататися на велосипеді, але потім планував невелику ескападу… Можу змінити плани – вдень покатаюся на велосипеді, а зараз вирушу - ми вирушимо - в невеликий похід. Справа буде повною мірою службова! Хоча й не дуже офіційна. Потім я відвезу вас додому, куди пан повернеться прямо з свого завдання... Що пан на це?

– Чудова ідея! Але… чи встигнемо ми на обід?

– Повинні.

По дорозі пан радник пояснив прокурору суть своєї ідеї:

– Як панові відомо, у згортку, який, ймовірно, належав зловмиснику, виявлено крихти сполук срібла. Крім того, він обпікає своїх жертв азотною кислотою. Усі, кого він скривдив, були молодими жінками… Ми з вами підозрюємо, що обох злочинців, у тому числі й цього, привезли сюди пруссаки… Учора, коли я запитав асесора про лабораторію Істмена, він дав мені адресу, але додав зауваження про нову студію, якою керує якийсь німець. Коротше кажучи, на мою думку, вбивця має відношення до обробки фотоматеріалів – тут використовуються сполуки срібла і часто азотна кислота. При цьому – за аналогією – згадався випадок з Петербурга трирічної давнини. Щоправда, йшлося не про багаторазового вбивцю. Але був і злочин. Та й сама справа мала обсценний підтекст. Йшлося про німецького фотографа, який таємно виготовляв порнографічні листівки, підписані – вочевидь – Париж, і "приманював" своїх моделей шантажем. Залишаючи осторонь те, що зараз не має значення, той чоловік був садистом, і це ж було темою його фотографій. Його обличчя було сильно подзьобане, він був високий і дуже худий, майже виснажений. Його навіть підозрювали в гіпнотичних здібностях, але перевірити це не було часу – він утік до Ревеля, потім до Риги, а згодом усі його сліди зникли в Померанії, Пруссії, серед німців. Я не знаю, скільки у Варшаві нових фотолабораторій, керованих німцями, і не знаю, як виглядає власник цієї. Але я не люблю сидіти склавши руки і чекати ці два дні в готелі, нічого не роблячи. Крім того, свята – це чудова нагода побачити його майстерню, не привертаючи сторонньої уваги, в тому числі і самого власника. Якщо виявиться, що він живе біля студії – принаймні я його побачу. Не хочу багато планувати – ми будемо імпровізувати ходи залежно від ситуації та її розвитку…

– Ммм… Ваші припущення дещо надто оптимістичні. І сильно натягнуті… Шанс потрапити в потрібну людину з першого ж пострілу дуже малий… і ситуація може вийти з-під контролю… Але добре, якщо ви не вчините жодних протиправних дій, можете розраховувати на мене…

– Розумієте, без хвастощів, у мене є "ніс", п’яте чуття, "чуйка" чи як там це називають. І я завжди виграю в азартних іграх. Тут я теж хочу грати в темну – va banque – то чому б мені не вдатися до цього методу? Зрештою, нам більше нічого робити, а у вас буде алібі…

– Ну, ну... це надто грубе слово. Я не злочинець, щоб шукати алібі!

– Ви, мабуть, поясните це Ірині Олександрівні за обідом, прямуючи зараз додому, прямо з готелю…

– Пане раднику! Це шантаж!

– Шановний пане прокуроре! Легкий жарт. Невинний, більше нічого… – засміявся Естар Павлович. – Вибачте, у мене сьогодні гарний настрій…

Щойно дійшли до звуження вулиці, трохи далі мала бути кам’яниця № 14. Вулиця Фрета, яка вже знаходилась у Новому Місті, була переповнена різноманітними крамничками, антикварами, невеликими шинками та ремісничими майстернями – шевців, перукарів, кравців. Вони вийшли з екіпажу і пішли далі. Сніг був розтоптаний, і з деяких відчинених вікон на верхніх поверхах долинали сміх, брязкіт каструль і посуду, веселі голоси й крики дітей, що бавилися. На першому поверсі ряду кам’яниць ліворуч і праворуч було тихо й мертво – засунуті фіранки, портьєри й віконниці чітко свідчили: сьогодні ніхто не працює – СВЯТО!

Спочатку вони пройшли повз номер чотирнадцятий – повільно, щоб оглянути саму студію, будинок, у якому вона була, та околиці. Кам'яниця була двоповерхова, шириною в два вікна і двері, з лівого боку стіна заввишки в чотири аршини захищала сад чи подвір'я - видно було крони двох дерев і дах між ними. Праворуч стояла висока велика кам’яниця — на вісім вікон завширшки, чотири поверхи. Вітрина студії була закрита плюшевою шторою, на склі "морозний" напис:

ФОТОГРАФІЧНА СТУДІЯ

МАКСА ФРІША

Друге вікно залишалося щільно закритим по всій поверхні. В ньому навіть було встановлено внутрішню віконницю – очевидно, це приміщення використовувалося як темна кімната. Вхід захищала ковані ґрати з великим замком. Самі двері теж були обладнані величезним замком і крім того були посилені бляхою на манер середньовічних воріт, набитих гвіздками. Додатково двері були обладнані металевою полосою.

Пан фон Брюгге, коли вони зробили кілька кроків, сказав більш веселим голосом:

– То що, йдемо додому? Нам тут нічого робити. Знадобиться таран, щоб потрапити всередину без господаря...

– Зараз, зараз, шановний пане… Давайте ще раз пройдемося, я хочу ще раз поглянути докладніше.

Прокурор знизав плечима, але впевнений у своїй правоті, слухняно розвернувся, і вони повільно пройшлись перед лабораторією. Цього разу по другій стороні вулички. Пан радник упустив свою тростину біля фотостудії і якось довго не міг її підняти. Дійшовши до рогу, метрів за десять, чоловіки