Читати книгу - "Леді Африка"

— І що робити з тією волею?

— Просто жити, я думаю. Робити свій власний вибір, власні помилки, без того, щоб хтось казав тобі, що можна, а чого не можна.

Вона похитала головою, ніби я сказала якусь нісенітницю.

— Суспільство це робить, люба, навіть коли обов’язки дружини не зв’язали тобі руки й ноги. Хіба ти цього досі не зрозуміла? Не впевнена, що хтось отримує те, чого бажає. По-справжньому бажає.

— Але ти отримуєш.

Я почувалася роздратованою і трохи розгубленою.

— Ти вдаєш цинічну, а сама кохаєш Блікса.

— Знаю.

Вона насупилася, чарівно наморщила чоло.

— Хіба це не найбільша дурниця, яку ти будь-коли чула?

Я повернулася до «Соясамбу» наступного дня й ще кілька тижнів ламала голову над тим, яке значення мала для мене наша розмова з Кокі. Вона вважала, що подібний роман є обов’язковою умовою життя колоністів, так само, як пігулки хініну від лихоманки, — спосіб витримувати або хоча б на деякий час забувати про сімейне нещастя. Але стосунки з Боєм не були справжнім романом, адже так? Те, що він пропонував, було чеснішим, але більш тваринним, ніж у Кокі й Блікса, принаймні так я собі казала. Крім того, це було чудово.

Після року невмілих та неприємних спроб із Джоком я нарешті дізналася, що таке секс і що мені подобається цим займатися. Бой приходив до мене в будиночок щоночі та будив своїми наполегливими дотиками; його руки не зупинялися, поки я не прокидалася остаточно. Він зовсім не був схожим на несміливого Джока, і поряд із ним я теж перестала соромитися. Я могла рухатися, як бажалося, й не лякати його цим. Я могла його прогнати й не образити його почуттів, тому що почуття тут ні до чого.

Одного разу вночі він знайшов мене саму в стайні та мовчки відвів до порожньої загороди. Поклав мене на сніп сіна; його руки спустилися ліфом моєї бавовняної сорочки й нарешті рвучко роздерли її. Мої ребра терлися об в’язку сіна, до рота лізли сухі травинки. Коли все було скінчено, він безсоромно простягнувся поряд, зовсім голий, схрестив руки за головою.

— Ти зовсім не схожа на ту дівчину, яка нехтувала мною кілька місяців.

— Щиро кажучи, тепер я зовсім не знаю, яка я.

Я поклала руку йому на груди, обережно струснула сіно з кучерявого чорного волосся.

— Я виросла серед кіпів. Для них секс ніяк не пов’язаний з відчуттям провини та планами на майбутнє. Це щось, у чому головне — тіло. Як полювання.

— Дехто каже, що люди нічим не відрізняються від тварини. Ті самі бажання, ті самі мотиви. Гарна ідея.

— Але ти так не думаєш?

— Я не знаю, — сказав він. — Здається, хтось завжди страждає.

— Так не має бути. Ми ж усе розуміємо, правда?

— Звісно. Але є ще твій чоловік. Він також усе розуміє?

— Тепер ти намагаєшся дорікнути мені цим.

— Ні, — він легенько пригорнув мене, — як я можу?

Наступної суботи я поїхала додому, в Нджоро. Автомобіль Бена та Кокі стояв у нас на подвір’ї з прив’язаними до багажника валізами. Я припаркувала автівку Ді, обійшла веранду й побачила, що вони п’ють із Джоком коктейлі, зручно влаштувавшись за ротанговим[26] столом у затінку.

— Ми залишили тобі трохи льоду, — сказала Кокі.

Вона була в шовковій сукні вільного крою та капелюшку з густою білою вуаллю, що спадала до перенісся. Їй дуже личило, і я була рада її бачити. Їхня з Беном присутність могла зробити моє перебування в Нджоро більш стерпним, ніж зазвичай.

Джок приніс мені напій — гарний, мов на малюнку, червоний Піммс[27], прикрашений дольками цитрини й апельсина поверх шматочків льоду, — але в нього самого вигляд був дивний. Він навіть не спробував, як зазвичай, недбало клюнути мене в щоку.

— Усе гаразд? — запитала я.

— Авжеж.

Він не дивився мені в очі.

— Ви справді вчинили диво з цією місциною, — сказав Бен. Перш ніж стати фермером, Бен був майором Королівських африканських стрільців, і в ньому досі залишалося щось військове: акуратність і холоднокровність. Він мав охайно підстрижене темне волосся й витончені прямі риси обличчя, здавався набагато вродливішим за Блікса, проте я вже здогадалася, що йому бракувало Бліксового почуття гумору та авантюризму.

— Джок справжній чарівник, — погодилась я. — Немає нічого, з чим він не міг би впоратися, нема такого, чому не дав би ладу.

— За винятком власної дружини, — легко, майже весело сказав Джок, ніби ця шпилька була зовсім безневинною.

Бен та Кокі засміялись, я спробувала до них приєднатися. Ніколи не могла зрозуміти, що у Джока на думці, й тим паче не розуміла цього зараз, коли ми більше не жили разом.

— Ми щойно придбали невеличку ділянку землі поряд, — повідомила Кокі. — Тож будемо грати в бридж у вихідні. Обожнюю карти, — щебетала вона. — Нехай Бен тут хоч що робить.

Увійшов Бараса, щоб наповнити відерце льодом, і ми випили ще по келиху, поки сонце підіймалося в небі, — втім, я ніяк не могла позбутися відчуття, що з Джоком щось негаразд. Може, він карав мене за ту сцену в клубі «Матайґа», коли вилетів звідти розлючений. А можливо, увесь фасад нашої злагоди зрештою почав зношуватися й розходитися тріщинами. Хоч би що відбувалося, Кокі теж це відчувала. Коли перед обідом ми всі подалися милуватися їхньою з Беном новою власністю, вона притримала мене за лікоть, дозволяючи чоловікам піти вперед.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — тихо спитала вона.

— Не знаю, — знітилась я.

Я й справді не знала. До того часу, коли ми сіли біля каміна, все почало потроху яснішати. Джок забагато випив за обідом, і його очі тепер неприродно блищали. Я вбачала в цьому попередження — перший камінь, слідом за яким посиплються інші, — та сподівалася, що він у присутності Біркбеків двічі подумає, перш ніж щось сказати чи зробити.

— Як думаєте закріплювати свій успіх на наступних гонках? — спитав Бен з дивана, де він насолоджувався веселим потріскуванням вогню в каміні. — Маєте бажання поділитися деякими зі своїх таємниць?

— Я поділюся ними всіма, коли тренуватиму ваших коней, — сказала я.

Він усміхнувся. Здавалося, Бен також відчував напругу,