Читати книгу - "Королева пустелі"

додала симпатій і його поява біля намету мандрівниці пізно вночі. Ґертруда швиденько задмухала свічку, наказала кухарю доповісти, що вже спить, а сама підслухала розмову, в якій чиновник погрожував, що без його дозволу вона нікуди не виїде. Коли Ґертруду намагалися хоч у чомусь обмежити, вона діяла швидко. О другій годині ночі табору вже не було: тремтячи від холоду у своїй літній одежі, уже на світанку Ґертруда вирушила в дорогу, але не в Сальхад, куди мудир міг би відправити шпигунів, а трохи вбік, на північ.

Міс Белл була першою жінкою, що подорожувала цими землями на самоті. Навіть чоловіки, що її супроводжували, побоювалися можливих наслідків. Але везіння мандрувало поруч із Ґертрудою. Так почалась її ідилія з Джебель-аль-Друз. З першої ж миті у першому ж друзькому селищі в тіні гори Кулейб її тепло прийняли й надалі ставилися з теплом та повагою:

«Жінки наповнювали водою глиняні жбани... біля джерела стояв юний красень років 19-20. Я зіскочила на землю, щоб напоїти свого коня; той юнак підійшов до мене, взяв за руки й розцілував в обидві щоки, чим добре мене здивував. Кілька інших підійшли й потиснули мені руку... І в чоловіків, і в жінок очі густо підведені чорним антимоном, і від того здаються величезними; усі смагляві, з прямими бровами й плечима; погляд спостережливий, приязний, розумний, і це надзвичайно приваблює».

У супроводі юнака на ім’я Нуср-ед-Дин Ґертруда дісталася селища Apex, зазначеного в її записнику як місце мешкання верховного друзького шейха. В Аресі місцеві чоловіки вийшли з домівок і привітали гостю, зчепившись з нею мізинцями, а потім провели в будинок, де вона вмостилася на подушках і пила каву: «Відчуття комфорту, безпеки й упевненості в товаристві прямих і щирих людей — це невимовно приємно», — писала вона батькам.

Тоді Ґертруда вже знала, що за місцевим етикетом слід попросити дозволу засвідчити свою шану вождю племені на ім’я Яхія-Бег. Спитавши про можливість зустрічі з ним, вона зробила наступний правильний крок у складному пустельному етикеті і як гість заслужила опіку племені. Старий вояк, перший вождь племені, з яким вона познайомилася, саме тоді вийшов після п’ятирічного ув’язнення в турецькій в’язниці. Це була видатна постать: «Величний, як високий вельможа, кремезний чоловік (від 40 до 50 років, я думаю), дуже вродливий, з надзвичайно вишуканими манерами... Розумієте, він — король, і добрий король, хоча його королівство й не надто велике».

Яхія-Бег зібрав для Ґертруди подушки на підлозі, збив їх, потім кивком голови запросив приєднатися до вечері. Вождь і його оточення (і Ґертруда) їли печеню з м’яса і бобів, беручи їжу руками зі спільної тарілки. Він розпитував Ґертруду про подорож і доручив Нуср-ед-Дину і ще одному друзу показати їй усі старовинні руїни в окрузі. Перш ніж піти, вона попросила дозволу сфотографувати вождя. Ґертруда зрозуміла, як далеко поширюється опіка верховного шейха, лише коли за кілька тижнів почула, що Яхія-Бег продовжив стежити за її пересуванням, відправляючи посланців розпитувати селян: «Ви бачили мандрівну королеву, жінку-консула?». Вона завжди подорожувала «стильно», а пізніше — у буквальному розумінні розкішно. У поході у неї були скатертини, скляні фужери, ножі й виделки, мабуть, позичені з консульства.

Поза сумнівом, її приваблювали ці галантні воїни: перш ніж покинути їх, вона відвідала ще одне селище, де знову була вражена красою чоловіків. Напевно, трохи збентежена цим, у листах до рідних вона старанно підбирала слова: «Це була група красенів, один за одного вродливіших, їхній середній зріст 6 футів і дюйм (1 м. 85 см.), а зовнішність така — якби змішати Г’юґо і тебе, Батьку».

Вона зробила коротку зупинку в Дамаску й вирушила до Пальміри, узявши в охоронці ще трьох турецьких солдатів, уникаючи туристичних маршрутів і заплутуючи сліди. Вона вчилася виживати (у суворих умовах). До тієї пори Ґертруда зарікалася пити брудну воду, але після двох днів без краплини в роті вона пила зі ставків, в яких кишіли комахи й хробаки, при цьому заплющувала очі й уявляла, що п’є лимонад з подрібненим льодом, що продавали у порцелянових піалах на базарі. А потім: «Сьогодні ми купили ягня. Воно було премиленьке, і в мене серце розривалося від думки про його долю. Я відчувала: якщо ще трохи подивлюся на нього, повторю історію Байрона з гускою[28], тому швиденько відійшла, і на вечерю в нас були чудові котлети».

Устаючи вдосвіта, щоб берегти коней, Ґертрудин караван пустелею просувався повільно. Першим їхав провідник Ахмед, увесь у білому; далі — Ґертруда в оточенні трьох чорних тіней — солдатів-турок; замикали процесію нав’ючені мули. Маленький караван з трьох верблюдів рухався окремо й прибував у табір самостійно. Ґертруда знову була ошелешена пустельною тишею, ще пронизливішою, ніж на вершинах гір: там принаймні долинало відлуння від падіння каміння й криги. У пустелі ж не чутно нічого.

Щодня вона засвоювала новий урок виживання в пустелі: наприклад, що сонце може обпекти ноги навіть крізь шкіряне взуття, якщо не накривати їх додатково тканиною; що «величезні сяйливі озера», які ніколи не зникали з горизонту, — це міражі. Вона навіть пошила собі з мусліну спальний мішок, щоб уночі захиститися від москітів. «Я дуже пишаюся цією вигадкою, — писала вона додому, — однак, якщо станеться арабський „газу” [наліт], я зможу втекти хіба останньою, і моя втеча нагадуватиме бігу мішках».

Ґертруда знала арабську вже настільки добре, що могла обговорювати пустельну політику з видатними людьми, з якими знайомилась у дорозі. Вона вже приєднувалася до пущеного по колу «наргіле» — кальяну, в якому курили тютюн, марихуану або опіум. Хоча спочатку й не отримувала задоволення і ніяк не могла наважитися написати про це батькам, але зрештою звикла. Одного разу, коли Ґертруда виявила, що їй продали дірявий бурдюк для води, вона самостійно його полагодила, заткнувши дірку каменем і стягнувши шкіру мотузкою. Потім вона зробила в щоденнику нотатку на майбутнє: перевіряти бурдюки перед купівлею.

Щодня вона проводила в сідлі по десять-дванадцять годин і приноровилася в цей час читати або спати. Вона сідала в «чоловічому» сідлі «по-дамськи» (звісивши ноги на один бік) і відпускала повіддя, звільняючи руки, щоб тримати парасолю, мапу чи книжку. Коли одного разу її кінь раптово пішов труськом, Ґертруда впала, чим добре розвеселила солдатів. Вона секунду посиділа на піску, думаючи, чи варто проявити роздратування, потім відкинула назад голову й розреготалася разом з усіма. В останню годину-дві таких довгих днів Ґертруда могла помінятися з кимось із охоронців і пересісти на його верблюда:

«Найбільше