Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

пост», а уточнювала картину «Рокі-Маунтін ньюс». Так само не міг він судити й про Солт-Лейк-Сіті та Лос-Анджелес із того, що доносило звідти радіо. Єдиним враженням від Солт-Лейк-Сіті було те, що місто це охайне, але нуднувате; що ж до Лос-Анджелеса, то його містер Фрейзер і уявити не міг — надто багато розводилися там про дансинги та великі готелі. За тими дансингами не відчувалося самого міста. А от Сіетл він пі* знав дуже добре і щоночі їздив великим білим лімузином місцевої таксомоторної компанії (в кожній машині — свій радіоприймач) до заміського готелю на канадському боці і слідкував, як проходять там вечірки, — по тих музичних номерах, що їх замовляли звідти телефоном. Кожної ночі, починаючи від другої години, він бував у Сіетлі, слухав мелодії, виконувані на прохання різних людей, і це місто було для нього таке саме реальне, як і Міннеаполіс, де оті вранішні музиканти день у день вставали вдосвіта і їхали до радіостудії. Містер Фрейзер дуже полюбив місто Сіетл у штаті Вашінгтон.

Мексіканці прийшли знову й принесли пиво, та воно було недобре. Містер Фрейзер прийняв їх, але розмовляти не мав настрою і, коли вони пішли, зрозумів, що більше вони не з'являться. Останнім часом у нього розладналися нерви, а в такому стані він намагався уникати зустрічей з людьми. Нерви його почали здавати на кінець п'ятого тижня, і хоч він тішився, що вони витримали так довго, проте волів не наражати себе на дальші спроби, наперед знаючи, який буде наслідок. Усе це містер Фрейзер відчував уже не раз. Єдиною новиною було для нього радіо. Він не вимикав приймача цілісінькі ночі, притишивши звук так, що ледве було чути, і привчав себе слухати, ні про що не думаючи.

Наступного ранку, десь під десяту, прийшла сестра Сесілія

і принесла пошту. Вона була напрочуд гарна, і містер Фрейзер з приємністю дивився на неї і слухав її мову, але пошта, що надходила ніби з іншого світу, була важливіша. Одначе того дня там не трапилось нічого цікавого.

— У вас уже куди кращий вигляд, — сказала сестра Сесілія. — Скоро ви од нас підете.

— Так, — відказав містер Фрейзер. — А ви сьогодні начебто дуже щаслива.

— О, я справді щаслива. Сьогодні я почуваю себе так, ніби можу стати святою.

Містер Фрейзер аж трохи знітився від її слів.

— Справді,— провадила сестра Сесілія. — Саме про це я й мрію. Стати святою. Я мріяла про це ще змалку. Коли була дівчинкою, мені здавалося, що досить зректися світу й піти в монастир, як я стану святою. А я ж так цього хотіла, тож готова була на все, аби воно справдилось. Я думала, що відразу стану святою. Навіть і сумніву не мала. А одного разу мені на мить уявилося, ніби я вже свята. Я була така щаслива, і здавалося, це так легко й просто. Щоранку я прокидалася з надією, що я вже свята, але все марно. Я так і не стала святою. А я ж так цього хочу! Це єдине, чого я завжди хотіла. І от сьогодні вранці я відчула себе так, ніби зможу стати святою. О, я дуже сподіваюся нею стати.

— То й станете. Кожна людина досягає того, чого прагне. Так мені завжди казали.

— Я вже й не знаю. У дитинстві мені здавалося, що це зовсім просто. Я була певна, що стану святою. А коли зрозуміла, що таке не може статись одразу, гадала, що потрібен тільки час. Та тепер воно видається мені майже нездійсненним.

— По-моєму, ви маєте непогані шанси.

— Ви справді так думаєте? Та ні, то ви аби тільки мене втішити. Не треба мене втішати. Я хочу стати святою. Я так хочу стати святою!

— Ви неодмінно станете святою, — сказав містер Фрейзер.

— Ні, мабуть, не стану. Ох, якби я тільки могла! Я була б така щаслива!

— Три шанси проти одного, що ви таки будете святою.

— Ні, не треба мене втішати. Але якби я тільки могла стати святою! Якби тільки могла!..

— А як там ваш приятель Каетано?

— Почав одужувати, але в нього параліч. Одна куля зачепила великий нерв, що проходить через стегно, і йому відібрало ту ногу. Це помітили аж тоді, коли він трохи оклигав і зміг рухатись.

— Може, той нерв ще відживе.

— Я молю бога, щоб віджив, — сказала сестра Сесілія. — Вам треба б з ним побачитись.

— Мені тепер не хочеться нікого бачити.

— Та ні, з ним побачитись вам було б приємно. Його могли б привезти сюди в кріслі.

— Ну гаразд.

Його привезли до палати худющого, аж наче прозорого, з давно не стриженим чорним чубом, веселими бісиками в очах та широкою усмішкою, що відкривала попсовані зуби.

— Hola, amigo! Que tal? [51].

— Як бачите, — відказав містер. Фрейзер. — А ви як?

— Та живий, от тільки ногу відібрало.

— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.

— Кажуть, ніби так.

— Болить дуже?

— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився від болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.

Сестра Сесілія потішено дивилася на них.

— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.

— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?

— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.

— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.

— Ну, навряд.

— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.

— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.

— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.

— Тут було троє ваших земляків.

— їх прислали з поліції провідати мене.

— Вони принесли пиво.

— Мабуть, погане.

— Погане.

— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.

— А той, що вас підстрелив?

— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!

— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.

— А сам голий як бубон.

— Чому?

— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати