Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Ніколи?

— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.

— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.

— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.

— А чого ви самі в нього не стріляли?

— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.

— То чого ж не покинете?

— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.

— Вам не щастить в усіх іграх?

— Геть в усьому, і з жінками теж. — Він знов усміхнувся, показавши чорні зуби. <

— Справді?

— Справді.

— То що ж робити?

— Отак і жити помаленьку, чекати, поки переміниться талан.

— Аз жінками як?

— З жінками жодному гравцеві не щастить. Адже він весь час думкою в грі. Та й працювати доводиться вночі. Тоді, коли годиться бути з жінкою. Жоден чоловік, що працює вночі, не вдержить при собі жінки, коли вона чогось варта.

— Ви філософ.

— Ні, друже. Я провінційний картяр. З одного містечка до другого, тоді до третього, а там десь і до великого міста, а потім — усе з початку.

— А потім — куля в живіт.

— Це вперше в житті,— сказав мексіканець. — Такого ще ніколи не було.

— Я не стомив вас балачкою? — спитав містер Фрейзер.

— Ні,— відказав той. — Це, мабуть, я вас стомив.

— А як нога?

— Та не така вже вона мені потрібна. Про мене однаково — хоч з ногою, хоч без ноги. З місця на місце якось переберуся.

— Бажаю вам щастя, щиро й від усього серця, — сказав містер Фрейзер.

— Я вам теж, — сказав мексіканець. — І щоб біль угамувався.

— Ну, він не довго триватиме. Все минеться. Це дрібниці.

— То щоб швидше минулося.

— І вам того самого.

Того вечора у великій палаті мексіканці грали на акордеоні та інших інструментах; було дуже весело, і по коридору розлягалися хрипкі зітхання акордеона, звуки бубонців, цимбалів та барабана. У тій палаті лежав учасник родео, що одного жаркого й курного надвечір'я перед очима великого натовпу глядачів не вдержався на загривку свого вороного і тепер із зламаним хребтом мав намір, коли трохи одужає і вийде з лікарні, навчитися плести стільці. Був там тесляр, що звалився на землю разом з риштованням і зламав обидві ноги в кісточках та обидва зап’ястки. Він упав навкарачки, мов той кіт, але пружності котячої не мав. Його можна було вилікувати, щоб він повернувся до своєї роботи, та це потребувало багато часу. Був хлопчина з ферми, років шістнадцяти, — у нього неправильно зрослася зламана нога, і її мали знову ламати. І нарешті — Каетано Руїс, провінційний картяр з паралізованою ногою. У своїй палаті в кінці коридора містер Фрейзер чув, як вони всі сміялись і веселилися, слухаючи гру мексіканців, що прийшли з волі поліції. Та й мексіканці приємно гаяли час. Радісно збуджені, вони зайшли до містера Фрейзера привітатися й спитати, що б йому хотілось послухати, а згодом ще двічі приходили грати вечорами, уже з власного почину.

Останнього разу, коли вони грали, містер Фрейзер лежав з розчиненими дверима, слухав ту гучну безладну музику й не міг погамувати думок. Коли вони спитали, що йому заграти, він попросив «Кукарачу» — в ній була ота лиховісна легкість і облудність, притаманні багатьом мелодіям, під які люди йдуть на смерть. Мексіканці грали голосно й завзято. З погляду містера Фрейзера, ця мелодія була краща від більшості подібних, але враження справляла те ж саме.

Хоч музика й доходила до душі, містера Фрейзера не залишали думки. Звичайно він намагався думати якнайменше — хіба що коли писав, — але тепер йому з думки не йшли оті, що там грали, і слова, що їх сказав один з них — малий.

Релігія — опіум народу. Він таки в цьому переконаний, той жовчний худий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика — опіум народу. Той мудрець, котрому «шибає в голову», до цього не додумався. І економіка — опіум народу, так само як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки —, це теж опіум народу? Щодо певної частини народу — так. Щодо найкращої його частини. Але найперший опіум народу — це алкоголь. О, то неперевершений опіум! Хоч дехто віддає перевагу радіо — воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім — гра, незаперечний опіум народу, один з найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність, — це теж опіум народу, не гірший за віру в будь-які нові форми урядування. Люди завжди хочуть мінімального урядування— аби тільки якнайменше урядування. Свобода, в яку ми вірили, стала тепер лише назвою журналу, що його видає Мак-Федден. І все ж ми віримо в неї, хоч їй і досі не придумано іншого ім'я. Але що є справжній опіум народу? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Просто воно ховалося десь у закутку його свідомості, у тій частині, яка прояснювалась вечорами, по двох чи трьох добрих чарках, і в існуванні якої він не сумнівався (насправді ж такої, певна річ, не було). Що ж воно є? Він знав достеменно. То що ж це? Ну звісно ж: хліб — ось опіум народу. Чи він запам'ятає це і чи матиме воно сенс при денному світлі? Хліб — опіум народу.

— Слухайте, — попросив містер Фрейзер доглядальницю, коли вона зайшла в палату. — Зробіть мені ласку, приведіть сюди Того низенького худого мексіканця, добре?

— Вам