Читати книгу - "Четверо в яхті"

Андрійко кричить. Кричить і прокидається. І прокинувшись, чітко відчуває холодне кружальце не на серці, а на щоці. Він знову кричить і відсовується назад.

Куцик кидає в нього черевиком. Не влучає. В темряві вони обмінюються прокляттями. Андрійко вибігає з кабіни. Він мало не плаче.

Чудова пізня ніч вітає хлопця. Тільки невеличкий шматок неба навпроти — трохи блідіший, а все інше — темно-синя чорнота і зірки.

Тихо. Десь монотонно покрикує якийсь птах. Зрідка щось плескає в озері. З берега вільно долітає хвиля теплого повітря, несучи запахи відцвітаючого жасмину.

Андрійко чекає, доки всі заснуть. Хвилин п'ятнадцять він сидить сам на сам з ніччю; коли Андрійко, нарешті, лягає на свою койку, він уже майже спокійний. Він надивився на зірки.

Різкий вітерець ніс «Аталанту» по справді прекрасному озеру. Хлопці обминули мис. П'ятнадцять хвилин тому їм здавалося, що тут кінчається світ, а тепер перед ними відкрився широкий водний простір, голубий, спокійний, оточений високим сосновим лісом. Часом з лівого боку з'являлася невеличка безліса бухта, облямована невисокими пагорками. Тут і там зустрічалися окремі будиночки. На озері ні душі.

Настрій у хлопців був непоганий: Войтек сподобався одній з сусідок Дендів, і вона продала хлопцям трохи молока та вареної картоплі. Це був великий успіх, бо туристи з'їли і випили все, що було навкруги, — так принаймні твердила жінка. Проте готівкою у хлопців лишилося злотих двадцять. Ну, а Андрійкові, певна річ, дісталося за черговий крик у сні. Пообіцяли повести його до лікаря.

Озерний шлях, досі прямий, тепер наче розгалузився. Хлопці повернули ліворуч. Тут озеро було широке, вітер міцний, і «Аталанта» елегантно накренилася.

Куцик заліз на ніс і вдавав з себе справжнього капітана.

— Три пальці праворуч! — кричав він невідомо кому. — Так, добре, так держати! Лівий фока шкот попустити!

Вони йшли за вітром, і накази капітана летіли попереду яхти, крикливі, мов чайки. Войтек, що сидів біля фока, вже почав бурчати, коли Куцик повернувся до них.

— Хлопці, на курсі справжнє містечко наметів! І пристань!

Усі підвелися і, затуляючи очі рукою, дивилися вперед. Справді, в ущелинці між двома пагорками, порослими сосновим лісом, біліло рівними рядами, мабуть, з тридцять наметів. Над водою виблискував жовтий поміст пристані. Позаду диміло кілька вогнищ.

Хлопці ще не прийняли ніякого рішення, коли з берега їх помітили. Мандрівники не думали, що викличуть таку метушню. Різкі свистки роздерли тишу липневого ранку. Хтось почав бити у великий гонг. Десятки менших, напевно, завбільшки з сковороду, негайно приєдналися до нього. Між палатками забігали загорілі люди. Вони юрмою кинулися до берега, щосили галасуючи.

Це, звичайно, дезорієнтувало хлопців. Вони не без остраху поглядали один на одного. Андрійко пригадав, як описувалось прибуття перших мандрівників на Нову Зеландію, на архіпелаг Фіджі. Там теж починали гонгом, а кінчали тим, що з'їдали непроханих чужинців.

Ці неприємні спогади ще більш посилилися: загорілі люди з берега кинулись у воду. Як виявилося, там стояла ціла флотилія байдарок. Люди з берега парами — чоловік і жінка — вмить посідали в них. Наче крила вітряків, почали махати весла, і весь флот рушив назустріч «Аталанті».

Андрійко глянув на товаришів. Ті теж розгубилися.

— Може, нам повернутися? — запитав він.

Куцик почухав голову.

— Ми нібито нічого такого не зробили, — сказав він, вагаючись.

— Але вони так верещать…

Верещали, справді, страшенно. Хлопці якусь мить чекали.

— Вони радіють, — сказав Здісь.

— Маорійці[10] теж раділи, — вирвалося в Андрійка.

Байдарки тим часом вишикувалися. Двома довгими рядами вони йшли прямо на «Аталанту». Гребці, рівномірно махаючи веслами, почали щось вигукувати.

— Тихше! — шепнув Здісь.

— Вітаємо яхтсменів, ві-та-є-мо яхт-сме-нів! — почули хлопці.

Це вирішило справу.

— Ми не можемо обманути їх надії! — сказав Куцик. — Рульовий, курс на пристань!

«Аталанта» йшла так стрімко, що Куцик злякався за Здіся і його вміння маневрувати. Він нахилився до байдарок і почав кричати, як на вокзалі:

— Увага, увага! Прошу відійти, прошу відійти!

Але байдарки маневрували так, щоб оточити яхту. Здісь крикнув Войтекові:

— До повороту оверштаг!

Войтек пустив свій фок, Здісь пустив кермо, стягнув великий парус. «Аталанта» зробила блискавичний поворот назад і зупинилася метрів за двадцять від пристані.

Словом, причалювання було не дуже красивим: хлопцям довелося гребти своїм веслом-лопатою. Але цей факт аж ніяк не охолодив ентузіазму зустрічаючих…

Аталанта» стукнулась об поміст. Високий сивий загорілий чоловік подав хлопцям руку.

— Нарешті, нарешті! Чекаємо вас уже третій день.

Хлопці злякалися. Вони, безумовно, зрозуміли, що тут якесь непорозуміння. Андрійко вже рот розкрив, але раніше, ніж він встиг щось вимовити, сивий чоловік сказав кілька справді чарівницьких слів:

— Просимо, просимо! Скромно перекусимо. Ранній підйом і свіже повітря — найкращі ліки при відсутності апетиту…

В Андрійка щось ворухнулося в горлі, але Куцик грізно глянув на нього, а Войтек сердито вдарив по нозі.

Мандрівники зійшли з помосту. На землі — дбайливо складена з черепашок, камінців і кущиків якихось рослин з товстим листям — звивалася величезна змія Ескулапа, грайливо заглядаючи в чашу[11].

Помітивши, що хлопці захоплені цим витвором мистецтва, сивий чоловік посміхнувся:

— Це й ваша справа, любі мої!

Хлопці знову переглянулися, вже зовсім ошелешені.

— Ну, бо ви запізнилися! — вів далі сивий. — Людям нічого було