Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

розвідувальні загони зайшли в сутички з ворогом, який наступав, однак лише назавтра вранці бій спалахнув по всьому фронті, коли ворогу вдалося захопити переправу біля Клімонтова на моєму західному крилі. Його ми відвоювали за допомогою резервів, ще й відбили всі спроби взяти нас у кільце. До полудня прогалину між піхотою та моєю бригадою заповнила 5-та кавалерійська дивізія, батареї якої вступили в бій на моїй ділянці. Однак інтенсивний артилерійний вогонь змусив їх стихнути до кінця дня. Перекинута з Сандомира піхотна бригада зайняла надвечір позиції за моїм лівим флангом, тож я дістав змогу загнути його трохи назад.

4 жовтня вдосвіта цілий німецький корпус атакував Опатів. Судячи з гарматних жерл, які бризкали вогнем, і сіл, які горіли, ворог оточував Опатів з півночі. На свій подив я зауважив, що 5-та піхотна дивізія знялася з позицій, не попередивши сусідів, і зі свого спостережного пункту побачив у підзорну трубу, що ворог наступає величезними лавами. Оборона розсипалася. Усі мої спроби вийти на зв’язок із командиром нашої формації були марними. Я бачив, як щохвилини дедалі більше стрілецьких роїв скочуються у глибоке річище Опатівки, яка текла позаду наших позицій до Сандомира. Ворог тим часом поновив натиск на лівий фланг, який мені довелося відвести ще трохи назад. Приблизно о другій годині, коли оборона Опатова вже, як я побачив, зовсім припинилася, на змиленому коні над’їхав ординарець із наказом генерала Дельсаля, відданим понад чотири години тому. Той сповіщав, що збирається вивести все військо з Опатова і під покровом ночі відступити дорогою, яка веде просто на схід до Аннополя, де він переправиться через Віслу. Для забезпечення відходу він наказав мені зайняти район на північному заході від Опатова.

Наказ уже не відповідав вимогам ситуації. Генерал Дельсаль почав відходити, і в інший бік, ніж намірявся, тож я вирішив, що краще лишитися на місці й прикривати єдиний шлях для відступу стрілецьких бригад. Позаду мого сектора приблизно на 5 кілометрів розлягалась горбкувата рівнина з сільцями та перелісками, яка давала війську можливість заховатися й ешелоновано фланкувати в глибину. Мені вдалося стримати ворога, доки стрілецькі бригади опинилися в безпеці, і лише вночі я дістав наказ знімати свою бригаду й вести її через Віслу до Сандомира.

Уже у першій фазі сутички, коли наше військо відступало повз мої полки, спокуса для них була великою. Ще більше твердості знадобилося, коли з їх тилу почав лунати шум бою. Але вони не похитнулися, і це врятувало піхоту. Маневровість, вогнева потуга, а надто те, що командування міцно тримало підрозділи в руках, були головними причинами успішного завершення бою. Нагородою мені за це став Георгіївський хрест IV ступеня.

Стримувальний бій — це за всяких обставин складна форма воєнних дій, але якщо його, як під Опатовом, доводиться провадити тимчасовими формаціями й без засобів зв’язку, він стає чудовим хрестоматійним прикладом для викладача тактики. У ті часи зв’язкової техніки в російській армії дуже бракувало. Лише у вищого командування були радіоапарати.

Як згодом з’ясувалося (зокрема з мемуарів генерала Лудендорфа), формація, що атакувала Сандомир, була 1-ю австрійською армією, тобто її авангард три дні стримувала гвардійська кавалерійська бригада.

Тепер перегрупування російських сил завершилося. У центрі, в районі Варшава — Івангород, було дислоковано велику кількість дивізій, серед них чимало новомобілізованих. У середині жовтня це потужне угруповання розпочало контрнаступ, спрямувавши головний удар на варшавський фланг. Німцям, які дійшли до Вісли на півдні від Варшави, загрожувало оточення, і вони почали загальний відступ, методично знищуючи залізниці, шосейні дороги та лінії зв’язку. Це дуже ускладнило просування росіян. Такої масштабної руйнації в сучасних війнах доти не було.

Наприкінці жовтня майже всю російську Польщу було вже очищено від ворога. Хоча обхідний маневр і не вдався, а втома війська й труднощі з постачанням завадили просуванню до Сілезії, цей наступ був важливим стратегічним успіхом російського військового командування. Однак минуло небагато часу, й ініціатива знов перейшла до німців, які використовували дві рокади[18], аби перекидати військо зі Східної Пруссії до Сілезії й назад.

Моя бригада, яку знову було додано гвардійським підрозділам і поставлено на південному флангу, воювала спершу з німцями біля Івангорода, а далі з австрійцями, яких ми загнали на північ від Кракова. Раніше в ці краї, якими тепер ми їхали, мене приводили полювання й маневри — зокрема на берег річки Ніди до Хробежа, де я побував у маркіза Вельопольського, коли полював на козуль. Тепер на цьому гарному терені відбувалася гонитва за інакшою дичиною. Крізь підзорну трубу я дослідив можливості переправитися через річку саме з південного боку від помістя маркіза. Пам’ятаючи про гарну, витончено вмебльовану головну будівлю, я наказав командирові батареї зберегти лісок, де вона стояла. По нетривалій стрілянині австрійці вивели своє військо з цього району, після чого мене привітав маркіз, радий з того, що відбувся легким переляком, і запросив на обід мене та офіцерство популярних гвардійських уланів. Частували нас там національною стравою біґосом, приготування якої триває кілька днів, тож вона, поза всяким сумнівом, призначалася для австрійців.

Короткочасно насолодившись маркізовою гостинністю, ми продовжили гонитву, доки нас не вимусила зупинитися фортечна смуга довкола Кракова. На півночі від форту Могила австрійський гусарський ескадрон зробив вилазку, яку я добре пам’ятаю. Не знаючи місцевості, весь ескадрон заїхав у болото. Коні провалилися по живіт у драговину, і гусари в нових блискучих одностроях стали для нас легкою здобиччю.

Наприкінці листопада 1914 року я завітав у гості до командувача нашого корпусу генерала Безобразова, мого доброго знайомого. Мене вразив його песимістичний погляд на ситуацію. «Незабаром доведеться воювати киями», — припустив він. Боєприпасів і справді часом було мізерно мало, і нас закликали їх економити — особливо артилерійні набої. Ми думали, що це через труднощі в перевезенні, але від генерала я дізнався, що це не так. Розповів він іще багато. Мирні резерви боєприпасів уже вичерпались, а промисловість, якій бракує сировини, машин і фахівців, нездатна задовольнити потреби з такою швидкістю, якої вимагає ситуація. Поки там не було ніяких мобілізаційних планів. А що Франція з Англією теж не встигли мобілізувати свою промисловість, армія ще тривалий час не могла сподіватися на допомогу союзників. Лише напередодні війни, 1913 року, Росія розпочала реалізацію великої програми основного постачання.

Нестача гарматних набоїв почала даватися взнаки за шість тижнів. Артилерія від самого початку відігравала вирішальну роль, і піхота звикла до її підтримки. Коли ця підтримка послабшала, почали зростати втрати. Це шкідливо вплинуло на бойовий дух, і до того ж у піхоти стало