Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Ситуація з живою силою теж викликала тривогу. Кадри було занедбано в мирний час, і коли полки пішли на війну, вони мали по три-чотири кадрових офіцери на сотню, батарею й ескадрон. Багато з них загинуло, і відчувалася гостра нестача командного складу. Те саме стосувалося й унтер-офіцерства. Вище командування заповнювало прогалини офіцерами й унтер-офіцерами запасу без достатньої кваліфікації. Втрати серед рядового складу теж стали несподівано великими — були полки, які складалися лише з 400 вояків! Велика частина найліпших підрозділів потрапила в полон. Дедалі гостріша нестача зброї ще більше ускладнювала комплектацію фронтових частин, і попри величезні резерви населення, формувати нові підрозділи було нелегко. Ось якою була загальна картина російської армії наприкінці 1914 — на початку 1915 року.

Не дивно, що успішний російський контрнаступ у Польщі замінився невдачею. Річ у тім, що перед кінцем року австрійці теж пішли в контрнаступ на Галичині і на сході від Кракова відтиснули російську армію на 70 кілометрів. Коли німці у той самий час готували наступ із Східної Пруссії, для російського угруповання, висунутого далеко на захід, становище стало загрозливим, тому воно дістало наказ відступити на 50–100 кілометрів, щоб по річках Бзура, Равка і Ніда утворити фронт, який правим берегом Вісли тягнувся до Карпат по Дунайцю і Б’ялій. Незабаром почався шпаркий мороз, який російська армія зустріла майже без зимового спорядження.

Розроблений російським верховним командуванням план зимової операції 1915 року мав на меті зайняття Карпат і новий наступ на Східну Пруссію, однак після того, як удар німців зі східнопрусського напряму призвів до того, що під Августовом було розбито російську армію в 110 000 багнетів, північно-західне угруповання вже не мало потрібної снаги. Але командування й чути нічого не хотіло про те, щоб переглянути план наступу на південному напрямі. Форсування Карпат обіцяло важливі політичні результати: було сподівання, що вирішальний удар по Австро-Угорщині спонукає долучитися до Антанти Румунію. Тому довелося перекидати підмогу на Карпатський фронт, і туди повезли всі приступні сили для зосередження головного удару. Мою окрему гвардійську кавалерійську бригаду теж було скеровано на Галичину і підпорядковано командувачеві 8-ї армії генералу Брусилову, колишньому начальнику мого офіцерського кавалерійського училища.

Поки бригада прямувала до Галичини, я ненадовго заїхав до Варшави, щоб порозбирати речі й віддати майно на схов. Фронт пролягав близько, і гарматний гуркіт із Бзурів виразно було чути в місті. У лікарнях лежало повно поранених, серед них траплялися й жертви вперше застосованих німцями отруйних газів.

Наприкінці лютого 1915 року я приєднався до своєї бригади поблизу Львова. Звідти ми поїхали далі до штабу армії, дислокованого за 60 кілометрів на південний захід від Самбора. Генерал Брусилов зустрічав нас верхи. Коли бригада проїхала урочистим ходом повз командувача армії, він покликав мене до штабу, де я дістав нагоду розповісти про участь своєї бригади в польській кампанії. Коли генерал поцікавився моїми побажаннями, я сказав, що волію лишитися в своїй бригаді, якщо з неї наміряються сформувати дивізію (про це ходили розмови). Наскільки це залежить від нього, мовив Брусилов, справу вирішено. На цьому ми розпрощалися.

Ледве я встиг увечері сісти за стіл разом зі своїм штабом, як від командувача армії надійшла радіограма, в якій він пропонував мені командування 12-ю кавалерійською дивізією; її командир генерал Каледін дістав поранення. Мені було важко розлучитися зі своєю бригадою, яку я очолював уже рік із чимось і з якою, як сам відчував, зріднився у спільних зусиллях і небезпеках. Ще до закінчення вечері надійшла друга радіограма такого самого змісту. З огляду на це я вирішив відповісти особисто і невдовзі рапортував про себе генералу Брусилову. Я подякував за довіру і сказав, що буду вдячний за пораду, адже 12-та кавалерійська дивізія — незнайома для мене частина, а сама пропозиція суперечить тому, про що сам генерал нещодавно говорив. На це командувач армії відказав:

— Дванадцята кавалерійська дивізія — це така частина, що коли її пропонують, нема чого від неї відмовлятися.

Після цієї відповіді мені нічого іншого не лишалося, як дати згоду, а що не було часу бодай ознайомитися з ситуацією, я мусив лише якомога швидше долучатися до своєї нової частини, яка саме провадила бій під Станіславом приблизно за 140 кілометрів на південний схід. До паротяга вже було причеплено вагон, і я поїхав, навіть не побачившись зі своєю бригадою. Я встиг лише послати їй вітання, а також наказ доправити моїх коней і валізи слідом за мною.

У штабі 2-го кавалерійського корпусу неподалік від Станіслава я отримав інформацію про становище від свого нового начальника, генерала Хана Нахічеванського, кавказця з походження. Мороз і важкі умови від самого початку утруднювали розпочатий у лютому наступ, а крім того, одна нещодавно сформована німецько-австрійська армія взялася атакувати східний фланг. Великі сили відтиснули там нечисленні російські частини до Дністра, отже, треба було чекати наступу в тил російського угруповання і на ліве крило, яке сягало центру Карпат. 2-й кавалерійський корпус мав стримувати ворога між Прутом і Дністром, доки ми встигнемо організувати нову оборону вздовж Дністра. Тим часом 12-та кавалерійська дивізія билася на півдні від села Лисець із австрійцями, які намагалися пробитися через Надвірну.

До складу кавалерійського корпусу належала, крім 12-ї кавалерійської дивізії, ще одна формація, яку між собою називали Дикою дивізією. Вона складалася з шести кавказьких полків, які репрезентували шість племен, звільнених від дійсної служби. Ці полки було зібрано з добровольців різного віку, отож у лавах воювали пліч-о-пліч батьки з синами. Офіцерство було частково російським, частково кавказьким. Командував дивізією брат самого імператора, великий князь Михайло. 1916 року його призначили командувачем гвардійського кавалерійського корпусу, а згодом — генералом-інспектором кавалерії.

Хан Нахічеванський описував і участь 12-ї кавалерійської дивізії в захопленні Галичини. Хоч мені й довелося полишити гарний підрозділ, скидалося на те, що я цілком можу покладатися на боєздатність нового, адже її високо оцінив сам генерал.

Після імператорських маневрів на Волині 25 років тому мені запам’ятався Охтирський гусарський полк — один із чотирьох у цій дивізії. Я, тоді новоспечений офіцер, бачив, як полк на білих конях переправляється через річку Стир, і ця картина врізалася мені в пам’ять. Мені тепер пригадалося, які розповіді я чув про Охтирський гусарський полк, і чому він досі, попри спрощення кавалерійського однострою після російсько-турецької війни, мав особливий дозвіл носити капуциново-брунатний гусарський доломан і використовувати червоні чапраки, здалеку схожі на червоні штани. Розповідали, що в дорозі на парад перемоги в Парижі 1814 року полк розквартирувався в