Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Оповідання це вплинуло на багатьох. Чого доброго? Хто може заперечити такій вигадливості чекістів. На дворі якраз темно, ніхто б такої процедури не побачив. Ще під’їжджаючи до станції, нам суворо наказали «прекратіть разгавори, нє шумєть і ні за чем нє обращаться»…

Вірилось і не вірилось, але настрій підупав. Одно відрадно, що як помирать, то певно разом.

Нарешті потяг тихо став. На двір вийшли «конвоїри», понеслись накази. Ми перебували в напруженому чеканні. Невже справді…

– Прігатовітся с вєщамі бистро і без задєржек, – пройшов з командою «конвоїр».

З речами. Значить, поживем ще, бо коли б нас у землю, то речі зекономили б напевно.

Ми швидко виходили. Обдало морозно-сировим повітрям, як бальзамом. Після «собачого ящика» це видалось за своєрідну волю.

Тихо й скоро вистроїли по 4, наказали держатися гурту й ще скоріше повели, збиваючи докупи бокових, підштовхуючи прикладами задніх. Дорогою в’язень Скальовий втомився нести речі й сів. Залишили при ньому «конвоїра» й пішли далі. Що в них вийшло, Господь знає, а переказували, що ніби Скальовий кинувся тікати, «конвоїр» у час схопився й проколов йому багнетом ногу; опісля взяв візника й привіз Скальового до Допру.

За доброї півгодини ми, засапані й зіпрілі від ходи й речей, зупинилися перед височенною брамою столичного пересильного Допру. Чорна брама відчинилась, і нас впустили у величезне подвір’я. Перед трьохповерховим заґратованим корпусом вирядили по чотири.

Довгенько стояли-тупцювали на сніговому леді. Мороз прибирав добренький, повівав північний студень і добирався до кісток. У чеканні перебиралось всього потрохи: і про сім’ю, і про завтрішній день – куди повезуть, що за заслання. А найперше – якого біса не виходить те чортове начальство?

Аж по добрій годині вийшла ціла процесія військових.

– Здравствуйте, – обізвався до нас передній.

Ми, заскочені несподіванкою, ані звука. Відбулась неприємна зустріч. Військові сконфужено перезиркнулись.

– Вніманіє! – скомандував той самий, піднесеним голосом. – Атвєчай, каво буду чітать, називая імя, отчество, і вихаді в сторону.

Як залякані школярі перед інспектором, відгукувались дядьки, перебігаючи з речами в «сторону».

Викликали нас мабуть з 50, перетрусили слідом речі і повели до величезної камениці. На дверях оглядались і сумно-мовчазно, але багатозначно прощалися з зісталими співтоваришами, що, очевидно, мають відійти в якусь іншу «сторону».

Камера ч. 319 – величезна кімната на третьому поверсі пересильного центрально-столичного Допру зустріла нас досить симпатично. Проти «собачого ящика» ми зітхнули з полегкістю.

Своїх сусідів – понад 200 арештантів довго не розпитували; вони нас також: всі ми однакові, переважно селяни, жертви «генерального наступу на дрібновласницьку стихію», ріжниця хіба лиш та, що одні з Тульчинської, другі з Вінницької, треті з Проскурівської, а четверті з Білоцерківської округи.

Я приєднався до розмови сусідньої групи. Один з в’язнів, ще молода, інтелігентна, видно, людина, розповідав досить цікаві речі. Це був член ревізійної комісії Білоцерківського Окрсельсоюзу (окружної спілки сільських кооператив) – Голубояр. Він як лєктор ходив до допрівського клюбу. Там зазнайомився з бувшим деякий час помічником завкульту (завідувача культвідділом Допру) Пелішенком. Останній, перебуваючи в Допрі 13 місяців, користаючись з деякої свободи ходити по корпусах[45] та канцеляріях і таємницях допрівського буття, зібрав інтересні дані про кількість в’язнів на Україні. Напередодні розгляду справи ревтрибом (революційним трибуналом) Пелішенко (його засудили на розстріл) викликав Голубояра й передав дискретно йому статистичні дані про арешти й в’язнів. Статистика з суворою обережністю провадиться й досі. Щоранку камери подають йому звіти вибуття, прибуття, етапів, кого вдень забрали, кількох уночі на «ворона посадили».

– Хіба й тут «ворон» орудує? – вихопився я з мимовільним острахом.

– Ого! Тільки б нам з вами літ на свободі ще пережити, скільки людей кожної ночі до прірви вивозять… От прислухайтесь: як гавкне ворон, так і знайте, що чиясь душа до небес поїде. І чудесно механізували справу. Оце прилетить «ворон» і «пожалуйте на дополнітєльний допрос». Садять вас у препаровану камерку «ворона», пускають електричною дірочкою якогось спеціяльного «чекістхему» і поки вивезуть за столицю, душа отрутого в’язня без крику – знаку перед Богом представляється. Доводиться лише за ногу стягнути крючком та штовхнути в прірву, а черговий гробокопатель слід загортає. Цікаві гончарівські міщани рознюхали, що це, пішли «глинки накопати» й замість неї добули гору трупів. Цих необачних глинарів на місці «хапнули й посадили», щоб не пащекували, а щоб сюди ніхто не поривався, прірву обнесли густим дротяним тином і понаписували: хадіть стражайше васпрещаєтся.

По тілі майнула хвиля непокою. Отож і тут нема гарантії, що живим заїдеш на те заслання.

– І от, – продовжував Голубояр, – маємо такі цифри: в пересильному Допрі за ранішньою статистикою є 240 тисяч в’язнів, у центральному Допрі в кінці минулого тижня – 160 тисяч, разом 400 тисяч засуджених злочинців, а це становить 13 з хвостиком відсотків населення України.

– Та це ще не все, – додають збоку.

– Ну да, ще ж окружні Допри, допрівські кольонії.

– Чекайте, все взяти на облік. Зведемо, хоч не точні, але правдоподібні обчислення: в кожному окружному Допрі є пересічно 2000 – 2500 в’язнів, а в 42 округах = 120 000; в кожному районі в міліцейських арештах сидить щонайменше 50 чоловік, а в 694 районах України буде 39 750 арештованих; 60 000 увязнених перебуває в Київському та 85 000 в Одеському запасних Допрах, на Соловках 250 000, на Сибірських гірничих розробках 200 000 та на Туркестанських бавовняних полях 100 000 каторжан – і разом маємо 1 359 000 арештантів, себто на кожних 100 душ 4½ арештантів-контрреволюціонерів на першому році п’ятилітки.

– У кінці її, певне, все трудяще населення стане контрреволюцією…

– Цікаво знати, чи хоч в одній державі було коли стільки злочинців?!

– Стрівайте, – спохватився старенький громадянин з кутка. – До того міліона з хвостиком слід додати ще одну кругленьку сумочку. Ви забули про позбавлених права голосу.

– А справді, це теж в’язні, хоч юридичні. Про них можна вже точніше сказати. Офіційна статистика подала їх 16½ %; цю цифру цілком непогрішно можна заокруглити до 20 і матимем, що чверть населення України і якраз здорового, життєтворчого елементу ізольована від суспільства. Якже взяти на увагу, що не менше 25 % перебуває під дбайливою опікою «любезного» ГПУ, боячись і рота роззявити, то й вийде, що при голосуванні у нас справді влада більшости над меншістю в межах найширшого демократизму. Словом, уміють більшовички керму диктатури в мозолястих рученьках тримати…

Після «рабочей камери» й «собачого ящіка» заснув, ніби на домашній постелі. Солодкий сон перервали ранком: «Проверка, хлопці!»

Схопився, але мене лагідно посадили, бо провірка тут проходить сидячи. Це подобалося нам. Та