Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Ароне, ну серйозно, хіба ти не згоден, що ми обоє мусимо ухвалити кілька важливих рішень?

Тато не відповідав, не жартував, навіть не побажав мені вдалого дня; він вийшов з квартири, хряснувши дверима, і я знав — тато пішов до кіоску на вулиці ХаНасі, щоб купити всі можливі газети англійською мовою.

Не можу пояснити, чому, але того дня атмосфера у школі була тривожною, мов перед ураганом, хоч небо й було безхмарним, а сонце жарило немилосердно.

— Стережися, Рендалле! — застеріг мене «аталеф». — Стережися!

А я не розумів, чого мусив остерігатися.

Опівдні Нужа прошепотіла мені:

— Шарон зайняв Західний Бейрут, уявляєш?

І я кивнув, хоч і не знав, хто такий Шарон, і віддав би що завгодно, аби тільки бути зараз у Центральному парку та грати в бейсбол.

Повернувшись зі школи, я пішов просто до своєї кімнати стояла спека я таку спеку не переношу хотілося вибухнути хотілося щоб усе вибухнуло я кружляв кімнатою мов літак який падає й крутиться я промовляв: «РОШ, РОШ, РОШ-А-ШАНА!», і «Рош» означало «голова», «А-Шана» — «вибухати», бо я відчував що моя голова от-от вибухне, я не розумів, що відбувалось, і впадав через це у відчай...

За вечерею всі мовчали.

Я повернувся до своєї кімнати і почав малювати людей без тулубів людей без голів людей без рук людей без ніг, я домальовував ноги до шиї руки до живота, я малював груди високо у повітрі і «аталеф» прошепотів мені: «Нічого собі, Рендалле! Стережися!» — але не сказав чого саме стерегтись а я ніяк не міг заспокоїтися...

Наснилося, що тато пішов назавжди, хряснувши дверима. Двері у сні хряскали й хряскали, нарешті я збагнув, що так часто хряскати дверима неможливо — напевно, то були постріли. Танки. Бомби...

Наступного ранку, прокинувшись, я босоніж пішов до кухні і побачив — уперше в житті — тата, що плакав. На столі перед ним лежала розгорнута «Herald Tribune», і він читав її, голосно ридаючи. Я не насмілився запитати у нього, що ж не так, та, коли я підійшов, він схопив мене і так вчепився, ніби потребував мого захисту, хоча зазвичай батьки повинні захищати дітей, — отже, я не знав, що робити. Татове обличчя було зсудомлене, очі — червоні, він був ледве на себе схожий — певно, плакав давно. Газета лежала надто далеко, і мені не вдалося побачити заголовки статей, які так його засмутили, натомість я теж заскиглив.

— Таточку, що трапилося? — тихим, але пронизливим голосом запитав я. — Що таке?

Та замість мені відповісти, він іще міцніше мене обі­йняв — майже придушив, тому я зрадів, коли на кухню зайшла мама.

— Щасливого Рош-а-Шана! — вигукнула мама, бо давно саме так і збиралася зробити, і, перш ніж вона усвідомила ситуацію, слова самі зірвалися з її вуст.

— Седі, — мовив тато, — ми повинні залишити цю кляту країну!

Він ніби батогом ударив маму, вона різко зупинилася посеред кухні, тоді як усмішка Рош-а-Шана досі блукала її обличчям.

— Ти тільки поглянь, — тато показав їй розгорнуту газету, — поглянь.

І поки мама, пополотнівши, сіла і пробігла очима першу полосу, я відчув, як швидко закалатало моє сердечко. Тато, поклавши голову на руки, здригався в риданнях — це було просто нестерпно. За тридцять секунд мама скрикнула:

— О Господи Боже мій, Господи Боже... Це просто жахливо!

Поступово я розумів, що мої малюнки ставали реальніс­тю: там, у Лівані, людей рвали на шматки, в повітря злітали голови руки і ноги сотні мертвих тіл тисячі мертвих тіл загиблі діти коні старі гнилі гори з рідних тіл...

— Це й досі триває, — мовив тато. — Розумієш? Це відбувається просто зараз! У Сабрі й Шатілі вони вбивають усіх біженців! Поглянь, що витворяє ця клята країна!

— Але ж, Ароне! — заперечила мама, яка, на щастя, вже не згадувала про «новий початок» і «правильні рішення». — Ти що, читати не вмієш? Це справа рук не Ізраїлю. Усе це — фалангісти, ліванські християни. Усе це — громадянська війна у Лівані.

— Не смій казати мені, буцімто це не Ізраїль! — вигукнув тато (здається, тоді я вперше почув, як він підвищив тон). — Вони прогнали Арафата й Організацію визволення Палестини! Щоб розв’язати собі руки, переконали миротворців піти. Те, що відбувається нині, готували вони. Вони заохочували. Підтримували. Захищали. Спостерігали. І досі спостерігають — з даху Посольства Кувейту, дивляться собі спокійнісінько в біноклі та підзорні труби. Кажуть, з даху Посольства відкривається дивовижний вид на Шатілу...

— Досить в усьому звинувачувати Ізраїль! — заверещала мама так сильно, що, певно, після цього у неї боліло горло.

Крики і сварки батьків тривали всі вихідні, нечасто трап­лялися миті перепочинку і тиші, коли вони слухали радіо та читали газети, — а потім знову починалася суперечка щодо єдиного питання: кого звинуватити за пошматовані тіла, що громадились у Лівані, через спеку наповнюючи повітря токсичним смородом, тіла, що їх бульдозерами скидали до ям. Я був збентежений і засмучений, бо атмосфера у нашому домі ніколи ще не була такою напруженою, і, незважаючи на мою любов до івриту і Нужі, я починав шкодувати, що ми приїхали до Хайфи.

Нарешті настала неділя, я з полегшенням повернувся до школи. Навіть о сьомій ранку стояла нестерпна спека. Коли я збирався переходити вулицю Ха’Ям, я побачив, як тато Нужі висадив її на верхньому майданчику сходів, і моє серце затріпотіло від радості: Нужа була моєю єдиною надією, вона могла все мені пояснити. Тож я кинувся їй навперейми з криком «Нужо!», щоб вона почекала мене, та вона не зупинилась, тож я побіг швидше і нагнав її на третьому сходовому майданчику.

— Гей, Нужо! Що трапилося?

Вона розвернулась і кинула в мене отруйний погляд, і я враз забув заклинання, яким його можна було відвернути, — я пам’ятав тільки «Аллаг» і щось далі; я був надто шокований її поглядом, щоб згадати решту.

Нарешті Нужа зупинилась і, не дивлячись на мене, застигнувши в профіль, мов кам’яна, мовила:

— Я приїхала по свої речі. Тато чекає мене нагорі. З «Hebrew Reali» покінчено. З євреями покінчено. Навіть з тобою покінчено. Так, Рендалле. З твоєю мамою покінчено, з твоїм татом покінчено — всі ви винні, ви назавжди нам вороги. Дев’ятнадцять членів моєї родини мешкали у Шатілі.

Її обличчя було незворушним, і назва «Шатіла» була останнім адресованим мені словом. Рештою сходинок Нужа збігла чимдуж, щоб більше не стояти поруч зі мною,