Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

На той час він уже став старшим радником по Європі та Росії в апараті республіканця Еліота Енгеля, члена Комітету із закордонних справ Палати представників.

— Магнітського щойно зняли з порядку денного! — схвильовано сказав він.

— Що? Як? — обурився я.

— Це Рорабахер. Він повернувся з Росії, щойно зустрівся з Ройсом [головою комітету], і якимсь чином законопроєкт прибрали з повістки.

— Навіщо це Ройсу?

— Мабуть, Рорабахер щось привіз із собою, якийсь документ.

— Чорт! А ти зможеш роздобути копію?

— Думаю, так. Дайте мені день.

Специфіка роботи Кайла передбачала, що до нього на стіл потрапляє все, що могло стосуватися Росії в Конгресі.

І насправді наступного дня Кайл надіслав документ на дві сторінки дрібним шрифтом, непідписаний і не на бланку, який Рорабахер отримав від Віктора Гриня і тепер розповсюджував Вашингтоном. Це був переказ опусу Юрія Чайки, опублікованого раніше в "Комерсанті", в якому у хитрій формі витонченого здирництва вказувалося: якщо закон Магнітського буде скасовано, відносини між США та Росією значно покращаться. Це "покращення" теоретично мало на увазі скасування заборони Путіна на усиновлення російських сиріт американськими сім'ями.

На моє запитання, чому голова Ройс, відомий своєю жорсткою позицією щодо Росії, довірився цьому документу, Кайл відповів:

— Рорабахер ще пропагандонський фільм рекламує.

До вечора Кайл зміг отримати посилання та пароль для доступу до фільму та надіслати їх нам. Фільм називався "Акт Магнітського: за лаштунками". Сценарист і продюсер фільму — Андрій Некрасов, той самий кучерявий інтелектуал, якому я давав інтерв'ю на форумі "Фінрос" у Гельсінкі 2010-го, де я вперше познайомився з Борисом Нємцовим.

З того часу він брав у мене інтерв'ю ще тричі. Перші два були вдалими, а третє попало пальцем у небо. Посередині інтерв'ю Некрасов раптом почав викладати версію ФСБ про те, що майор Павло Карпов ні в чому не винен, і що Сергій ніколи не давав свідчень проти нього чи його товариша по службі, підполковника Артема Кузнє­цова. Я був змушений перервати інтерв'ю. Я й думати не думав, що в нього з цього щось вийде, але, мабуть, він зміг. Я клацнув на посилання і почав дивитися.

Початок картини нагадував типовий фільм категорії "Б", тобто не відрізнявся художніми чеснотами. Фільм розповідав про драму Сергія Магнітського, і в ролі основного оповідача виступав я. Але десь у третій частині фільму тон докорінно змінювався. У кадрі з'явився сам Некрасов, ставши, по суті, його головним героєм з ореолом "незалежного" розслідувача.

Він стверджував, що історія Магнітського, яку знає Захід, не відповідає дійсності. Протягом фільму мій образ змінювався від борця за права людини до мерзенного фінансиста, який сфабрикував всю цю історію з метою приховати власні "фінансові махінації в Росії". Він постійно хизувався своєю антипутінською репута­цією для надання певності "новим висновкам". Але вони, без перебільшення, були схожі з пасквілем, створеним і розтиражованим владою, лише представлені у витонченішій та зручнішій для сприйняття формі.

Фільм був наскрізь брехливим і мав багато спотворень. Некрасов підтакував вже звичному войовничому бою кремлівських тамтамів, стверджуючи, що Сергій нічого не розслідував і нікуди не заявляв, і що саме ми з Сергієм вкрали 230 мільйонів доларів, і що Сергія ніхто не вбивав. За версією Некрасова, в останню ніч життя Сергія його не били вісім співробітників ізолятора, а синці та порізи на зап'ястях, руках та кісточках Сергій завдав собі сам. Я вже багато разів до цього чув різні варіації подібних висловлювань російської влади і мене важко було цим шокувати. Але до глибини душі мене вразило інше — те, як Некрасов учинив з мамою Сергія.

Задовго до того, як Некрасов скинув овечу шкуру, він просив нас допомогти в організації інтерв'ю з Наталією Миколаївною Магнітською, і ми за нього поручилися.

Тож коли Наталія Миколаївна розмовляла з ним у нашому лондонському офісі про смерть її сина, вона вірила, що спілкується з другом. Торкнувшись теми причин смерті Сергія, вона сказала те, що сказала б будь-яка мати: "що його вбили — мені так думати ще важче, ніж те, якби він помер від хвороби... а те, що його вбили; це ще страшніше".

Але Некрасов не був другом. Він спотворив її слова, щоб створити в глядача враження, ніби вона впевнена, що Сергія не вбивали. І для закріплення цієї ілюзії Некрасов безцеремонно наклав звук на кадри з Наталією Миколаївною та заявив: "За словами матері Магнітського, це було не вбивством. Її син загинув через недбалість лікарів". А вона навіть відповісти йому не могла.

Це було дуже далеко від істини. Після смерті Сергія Наталія Миколаївна використала всі можливості для звинувачення влади у вбивстві її сина.

Я був упевнений, що якби Наталія Миколаївна подивилася цей фільм, для неї це обернулося б новою травмою. Я злився на Некрасова, але ще більше на себе за те, що дозволив їй опинитися в подібній ситуації.

Але було вже неважливо, як я ставився до Некрасова, важливо те, що його фільм був ефективною пропагандою. І це робило його небезпечним. Глядачі, не знайомі зі справжніми фактами справи Магнітського, могли сумніватися в правдивості історії, яку я розповідав після смерті Сергія.

Саме в цьому був задум фільму Некрасова — він був класичною кремлівською дезінформацією. Не треба нічого доводити, досить просто посіяти сумнів у душах глядачів. Якби фільм вийшов на широкий екран, то поставив би під загрозу кампанію за справедливість щодо Сергія Магнітського. Такі були наміри наших ворогів, і тепер Некрасов, схоже, виявився одним із них. Ситуацію посилювало і те, що фільм Некрасова не так просто рекламували лише в одному Конгресі. Того ж дня зі мною зв'язався співробітник Європейського парламенту і попередив, що Гейді Гаутала, моя подруга та союзниця, жінка, яка започаткувала кампанію за справедливість щодо Магнітського в Європі і познайомила мене з Борисом Нємцовим, влаштовує показ цього фільму в Європарламенті.

Дії Рорабахера у Вашингтоні були принаймні послідовними, але Гейді? Вона ж була про-Магнітським активістом у Європарламенті.

Єдине пояснення, яке я зміг знайти, полягало в тому, що якимсь чином ФСБ дісталася її бойфренда, Андрія Некрасова, і з любові або почуття обов'язку Гейді робила це заради нього.

Якими б мотивами вона не керувалася, це була ще одна зрада, яка шокувала.

Я прямо подзвонив Гейді, але це було даремно. Вона не збиралася зупиняти показ. Водночас Некрасов заявив, що найближчими тижнями його фільм транслюватимуть на головних телеканалах Франції, Німеччини, Норвегії та Фінляндії, а це потенційно мільйони телеглядачів.

Моєю першою думкою було випустити власний відеоролик, який спростовує брехню Некрасова. Але все розвивалося так швидко, що на його створення у нас не вистачило б часу. У розпачі я зателефонував одному з найвідоміших у Європі адвокатів у справах про наклеп, Алісдер Пеппер з лондонського офісу юридичної фірми "Картер-Рак". Мені дуже не хотілося вдаватися до юридичного інструментарію, стаючи позивачем у справі про наклеп, адже успіх нашої кампанії за справедливість ґрунтувався на можливості розповідати правду без купюр, а я був переконаним прихильником свободи слова.

Я знав, що звернення до адвокатів — це моветон, особливо якщо до їхньої допомоги вдається заможний фінансист, але брехня, яку Некрасов поширював про мене та Сергія, і те, як він спотворив слова мами Сергія, маніпулюючи її почуттями, були більш ніж обурливими. Так, я повинен був захищати себе, але найважливіше те, що я маю захищати їх.

Подивившись фільм і виявивши численні факти брехні Некрасова, Алісдер підготував восьмисторінковий документ зі спростуванням, забезпечивши його доказами та додатками. Він розіслав його у всі організації, що беруть участь у виробництві та трансляції фільму. (Початкова ідея фільму про Магнітського фінансувалася коштами грантів та платежів від численних європейських організацій, які тепер не хотіли мати нічого спільного з російською пропагандою.) Він просив їх "відмежуватися від фільму і більше не мати з ним нічого спільного". У разі відмови він обіцяв усім, хто причетний до фільму, судові позови з вимогою компенсації значної шкоди.

Це спрацювало. Показ у Європарламенті скасували за пів години до початку. Некрасов, який приїхав до Брюсселя на європейську прем'єру свого фільму, був шокований. Були шоковані і його супроводжувачі: п'ять телевізійних груп російських держканалів, Андрій Павлов, майор Павло Карпов, російсько-американський лобіст Рінат Ахметшин та Наталія Весельницька.

Присутність Весельницької спантеличувала. Адже фільм не мав жодного відношення ні до "Превезона", ні до Кацивів. Виявилося, що вона була там як представниця НКО "Глобальна ініціатива щодо забезпечення підзвітності в галузі прав людини" (ГІППЛ, англ. HRAGI) — дуже дивна організація, про яку ми раніше нічого не чули.

Погугливши ГІППЛ в інтернеті, Кайл знайшов лише порожній сайт із колекцією фотографій щасливих сімей, що заявляв своєю метою скасування путінської заборони на усиновлення російських сиріт, іншими словами — скасування закону Магнітського в США.

Покопирсавшись ще, Кайл з'ясував, що ГІППЛ була зареєстрована в штаті Делавер усього двома місяцями раніше за допомогою "Бейкер-Гостетлер" і являла собою не більше ніж "конторку" з поштовою скринькою у Вашингтоні (округ Колумбія) та адресою 1050 Коннектикут авеню, всього за декілька кварталів на північ від Білого дому. (Пізніше ми дізналися, що ГІППЛ була частково профінансована Денисом Кацивим.)

Спіймавши облизня, Некрасов та Весельницька разом із рештою групи підтримки полишили Брюссель. Після їхньої поразки німецьке та французьке телебачення скасували показ фільму, і незабаром його поклали під сукно і норвежці з фінами.

Цей раунд у Європі ми виграли, але у Вашингтоні все було не так однозначно. Оскільки показ фільму Некрасова у Сполучених Штатах не був публічним, то Алісдерові не було кому надсилати свої листи. Та оскільки голова комітету Ройс зняв Глобальний закон Магнітського з розгляду через фільм, я мав знайти спосіб переконати його у протилежному.

Я зателефонував йому в офіс, але добратися до нього в обхід його численних помічників було неможливо.