Читати книгу - "Омріяний Рим"

Усю егоїстичність такої політики ще за часів республіки помітив Цицерон. «Ми чинимо так, — пхикає він, — quo plures sint nostrae vinetae nostraeque oleae», себто «лише щоб мати більше власних виноградників й оливкових садів». Інакше кажучи, він інстинктивно відчував, що Римській економічній спільноті протекціонізм стане чужим. Уже зовсім скоро ця політика зазнала краху. (Зауважте дивовижну подібність між цим підходом і несамовитим прагненням виноробів нинішнього ЄС контролювати ринок. Брюссель має власний досить цікавий метод утримання цін на виноград: він скуповує всю сировину й пускає на виготовлення алкоголю.)

Уже в сутінках дістаєтеся міста Немауз (Нім), і тут акведук тягнеться вздовж дороги. На ній повно возів та решти речей, яких ви в житті не бачили: придорожні храми різних богів, надгробки, люди верхи на конях і лежачи на ношах. Хоча більшість із них розмовляє галльською, дехто сичить мовою, якої ви раніше не чули. Ви йдете далі, тримаючись за руків’я своєї галльської шаблі, досі сповнені рішучості розкрити таємницю римського каналу з водою.

Ближче до міського муру Немауза народу більшає. Є тут торговці вином, соленою тріскою й сухарями зі смердючим рибним соусом, а ще — дівчата, яких ви раніше не бачили. Вони зиркають із мерехтливих тіней і пропонують щось незрозуміле. Досягнувши велетенської восьмикутної вежі, збудованої, либонь, ще за Августа не інакше як з метою нагадати про римське домінування, ви розумієте, що з вас досить. Заходити в місто не хочеться.

Ваш культурний шок цілковитий. Біля шестикілометрового римського муру ви ховаєтесь у кущі, щоб перечекати до світанку.

Ваш неспокійний сон зненацька уривається. Вас хтось штурхає, звертаючись галльською. Ви протираєте очі, мружитесь і нарешті бачите чоловіка, що стоїть перед вами. Це Уїлло, ваш давній знайомий, старший на десять років. Десять років тому, коли він був уже дорослим, то зник із вашого села. Казали, його продали в рабство.

Він питає, що ви тут забули, у відповідь ви розповідаєте про таємничий канал із водою та своє бажання побачити римлян. Уїлло сміється й каже, що допоможе вам.

Крізь браму він веде вас до місця, де бере початок акведук. Це здоровенна ємність, із якої навсібіч розходиться десять труб.

— Он воно що, — кажете ви, — але ж для чого це?

Уїлло розповідає приголомшливий факт про Пон-дю-Ґар. Виявляється, цей надлюдський пам’ятник архітектури не так уже й конче потрібен Німу. У місті є прекрасне джерело, повне питної води.

Одначе німським бюргерам треба більше води на фонтани в будинках, ванни, вбиральні, прання білизни й прибирання оселі. Іншими словами, вона потрібна їм як атрибут достатку, щоб показати, наскільки вони римляни. Отже, вони задавали стандарти гігієни, повторити які людству вдасться лише у XIX ст.

Уїлло має роботу, працює барменом у термополії (thermopolium) — такому собі гастропабі з гарячими закусками. Він пропонує вам зупинитись у нього. Наступні кілька тижнів ви тиняєтеся Немаузом, допомагаєте Уїлло й починаєте розуміти, що означає бути римлянином. Ви ходите до Уїлло в його термополій, прогулюєтесь у різних кінцях міста, щоразу стаючи більше римлянином. Своїм перетворенням ви нагадуєте кавалок металу, що на автомобільному заводі спершу проходить через кузовний і фарбувальний цехи, а відтак — монтажну майстерню.

Прямуючи головною торговою вулицею, вельми подібною до торгових центрів, які сьогодні є скрізь у світі, ви подумки відзначаєте план, за яким римляни будують вулиці. Також звертаєте більше уваги на манери й традиції римського життя: як людей зіштовхують із вулиці, щоб іншим було де пройти, і нескінченні молитви перед храмами та гробницями.

Дуже повільно й затинаючись, але ви вже говорите латиною, необхідною для розуміння замовлень від легіонерів, які заходять до термополію. А тоді одного дня Уїлло каже, що час іти до лазні. Ви ще ніколи не були в лазні, бо ви свинопас, а оскільки ви ще й галльський свинопас, помитися вам точно не завадить.

Ви з Уїлло прямуєте до міської лазні, збудованої якимось видатним мужем, і, на ваш подив, вас впускають, адже сьогодні день для продавців та іншої шушвалі. Ви знімаєте свої засмальцьовані, брудні штани та йдете спершу до гарячої кімнати, а відтак — до холодної, при цьому відчуваєте, як через ваші пори виходять останні сліди галльського бруду, поступаючись римськості. Щоправда, вам не зовсім комфортно бути голим перед іншими галло-римлянами: помічаєте, як усі навколо глузливо зиркають на ваше оголене тіло.

— У чому річ? — питаєте ви в Уїлло.

Замість відповіді він дає вам щипчики. Цілком очікувано, ви як людина, що прожила все життя в лісах ΐ болотах, є волохатим із голови до п’ят. А римляни, як ми вже знаємо, гидували волоссям на тілі.

Від часів завоювання Британії на острові різко зросло використання щипчиків, адже британці збагнули, що, на думку римлян, гладеньким бути краще, ніж волохатим. Отже, позбувшись у такий інтимний спосіб своєї старої галльськості, ви перетворюєтеся на галло-римлянина. Намастившись оливковою олією й зішкрібши із себе леп, повертаєтеся до роздягальні та вже не розумієте, як можна вбиратися в ці смердючі старі штани, тож обираєте натомість римську туніку, у якій Уїлло працює в барі.

З лазні ви повертаєтеся чистим, поголеним, скрізь гладеньким, у новій туніці та з наміром спробувати вдягати тогу. Проте це ще не всі радощі на сьогодні.

В Уїлло є квитки на ігри в амфітеатрі Німа, від чого ваше серце радісно тріпоче: ігри (ludi circense) — візитівка Стародавнього Риму. Нерідко дорогою до термополію ви чули лемент натовпу з амфітеатру, тож вам завжди кортіло подивитися, що відбувається в цій еліптичній будівлі на 21 000 осіб. Не раз, минаючи цю велетенську споруду з двома входами, ви відчували аміачний дух сечі й гною, змішаних із тирсою, і бачили обличчя людей, які виходили звідти через vomitoria[90]: такий вираз з’являється на обличчі того, хто щойно бачив щось неймовірне, але водночас жахливе.

Розділ одинадцятий

Ігри

Імовірно, римські ігри походять від давньої етруської традиції на похороні воїна вбивати його бранців. Перші гладіаторські бої провів 264 року до н. е. Децим Юній Брут коло Бичачого форуму, названого так через те, що там торгували худобою. З часом ігри ускладнилися, стали екзотичнішими й дорожчими, аж доки із засобу масових розваг і контролю не перетворилися на моторошний маніфест римських цінностей.

До кінця І ст. амфітеатри зводили вже по всій імперії. У самому Римі такі розваги були винятковою прерогативою імператора, а от у провінціях їх проводили магістрати, які мали причетність до його культу. Організатора ігор