Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Звідси й завдання твоє — без дарунку жінку схилити:

   Щоб не даватись дарма — буде давати, й не раз.

Спершу листа передай їй солодкого; що там і як там

   Ним ти розвідаєш, він — перший до любки твій крок.

Таж підманув колись лист — на яблуці напис — Кідіппу{173}:

   Лиш прочитала його — тут же піймалась у сіть.

Тож до науки берись, до корисної, римське юнацтво,

[460]   Щоб за підсудних тремких гарно стояти в суді:

Красному слову не лише люд, суддя чи сенатор, —

   Любка уступить: тобі, врешті, й піддасться вона.

Сили своєї, однак, на показ виставляти не квапся,

   Слів голосних уникай, надто вимовним не будь.

Дурень хіба перед ніжним дівчам горланити буде:

   Часто ж один якийсь звук діло усе зіпсує.

Так і пиши, щоб довіра була, і щиро, й ласкаво,

   Начеб ти бесіду вів, начеб у вічі дививсь.

Ну а не прийме листа, поверне, й не прочитавши, —

[470]   Значить, іще не пора, рук лише не опускай.

З часом упертий бик, не одразу ж, до плуга звикає,

   З часом кориться вузді ще не об’їжджений кінь.

Перстень, залізне кільце, од постійного тоншає вжитку,

   Сам же окрайцем стає, краючи землю, леміш.

Що є од скелі твердіш, од води текучої — м’якше?

   Скелю ж, оту твердоту, — точить текуча вода.

Ти й Пенелопу саму, зусиль доклади, — переможеш,

   Трою, хай пізно, але — Трою узято ж таки!

А прочитавши, не відповість — однако не змушуй:

[480]   Тільки б читала твої сповнені ласки слова.

Раз прочитати хотіла вона — відписати захоче:

   Міра всьому — своя, все має крок свій і лад.

Спершу, можливе й таке, — гіркого листа прочитаєш:

   Марні зусилля, мовляв; більше, прошу, не турбуй.

Просить, а думає так: «Налягатиме — то поступлюся».

   От ти й наполягай — і доконаєш свого.

Може, на лектиці любку твою, що лягла собі навзнак,

   Слуги нестимуть; її — мов ненароком зустрінь,

Словом до неї озвись, та не напрямки — манівцями:

[490]   Так ти в оману введеш вухо злобливе чиєсь.

Може, сама захоче пройтись, де портик розлогий, —

   З нею дозвілля й своє ти залюбки поєднай.

То перед нею іди, то вона хай — перед тобою,

   Часом приспішуй ходу, часом поволі ступай.

Можеш на відстані пари колон, для поваги, триматись,

   Можеш пліч-о-пліч іти — жодного сорому тут.

Сяде в театрі, краля із краль, — сідай побіч неї:

   Буде на чому й тобі гарно попасти свій зір.

Тільки частіш поглядай, милуйся, хвали її вроду,

[500]   Мову безмовно веди — знаками, порухом брів.

Щедро тому, хто зображує дівчину, бий у долоні,

   Хто за коханця — тому ти іще дужче плещи.

Стане — підводься й ти; сидить — не схоплюйся з місця,

   Їй-бо рішати тепер, як витрачатимеш час.

Не завивай лиш волосся свого гарячим залізом,

   Пемзою заросту з ніг теж не зішкрябуй; нехай

Цим займаються ті, хто звеличує матір Кібелу

   Криками і голосним, як у фрігійців, виттям.

Муж, коли муж він, — не чепурун. Таж викрав із Криту

[510]   Міноса доньку Тесей, хоч кучерявий не був.

Чепуруном Гіпполіт не ходив, а сподобався Федрі;

   З лісу — Адоніс, а все ж милим богині він був.

Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі,

   Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить.

Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи,

   Хай не гуляє нога в надто широкім взутті.

Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся:

   Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй.

Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду,

[520]   З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів.

Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш,

   Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв.

Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців,

   Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе.

Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям,

   Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів.

Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка{174} —

   Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій.

Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся,

[530]   Туніка — без пояска, боса нога — по піску.

Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала,

   Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились.

Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге:

   Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй.

Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, —

   Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?..

Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали,

   Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь.

З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши,

[540]   З виду — як те полотно: крові й краплинки нема.

Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся,

   Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут;

Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем,

   Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма:

То — за менадами він, то вони — від нього й до нього,

   Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага,

Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі

   Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!»

Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці

[550]   Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті.

Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула,

   Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх.

Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться,

   А на