Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Зорбас підвівся, розпалив вогонь і взявся куховарити. Скоса глянувши на мене, він зневажливо посміхнувся й пробурмотів:

— Е-ех, дурне діло — стукати до глухого в двері!

І, нахилившись до мокрих дрів, почав люто роздмухувати вогонь.

Дні коротшали, стало швидше темніти, і вже після полудня на душі ставало похмуро. То прокидався первісний страх предків, навіяний тим, що в зимові місяці сонце заходило щодень раніше. «Завтра вже зовсім погасне»,— думали вони у відчаї й цілими ночами тривожно виглядали його з узвиш — зійде чи ні? — і тремтіли.

Зорбас, людина далеко первіснішого складу, ніж я, переживав цей гнітючий стан значно глибше. Щоб не піддаватися цьому стану, він не вилазив з шахти, аж поки на небі займалися зорі.

Зорбас натрапив на добрий шар бурого вугілля, не дуже вологого, висококалорійного, тому був задоволений — адже майбутній прибуток він блискавично перетворював у своїй уяві на мандри, жінок і нові пригоди, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде наробити багато крил, саме крил — так називав він гроші — і полетіти. Задля цього він не спав ночами — все ворожив над своєю іграшковою канатною дорогою, прагнучи знайти точний нахил, аби стовбури спускалися легко-легко, ніби їх несуть янголи, як він казав.

Якось Зорбас узяв великий аркуш паперу та кольорові олівці й намалював гору, ліс, канатну дорогу і стовбури, що спускалися вниз, підвішені до каната, а пообіч кожного стовбура — блакитні крила. А в округлій затоці намалював чорні пароплави з зеленими, як папуги, моряками, і чорні баржі, навантажені стовбурами дерев. У чотирьох кутах аркуша стояли чотири ченці, і з їхніх уст вилися рожеві стрічки, на яких великими чорними літерами було написано: «Великий ти, господи, і дивні діла твої!»

Уже кілька днів Зорбас куховарив похапцем, і як тільки ми повечеряємо, зникав у напрямку села. По якомусь часі повертався смутний.

— Де це ти знову бродив, Зорбасе? — питав я його.

— Облиш, хазяїне,— кидав він і переводив розмову на інше.

Одного вечора, вернувшись із села, Зорбас обережно запитав:

— Як ти гадаєш, хазяїне, бог є чи нема? І якщо є — все може бути,— то яким ти його собі уявляєш?

Я мовчки стенув плечима.

— А мені — ти тільки не смійся, хазяїне,— мені здається, що бог точнісінько такий самий, як я, але ще вищий, ще дужчий, ще несамовитіший і, до того ж, безсмертний. Сидить він на м’яких, вичинених овечих шкурах, а за халабуду йому править небо. І та халабуда не з каністр, як оце наша, а з хмар. І держить бог у правій руці не меч і не ваги то інструменти для вбивць і гендлярів — бог держить величезну губку, а в ній повно води, як у дощовій хмарі. По праву руч у нього рай, по ліву — пекло. Прилітає бідолашна душа, гола-голісінька, бо втратила тіло, прилітає тремтить. Бог дивиться на неї й усміхається в вуса, але вдає з себе сердитого. «Ану, ходи сюди,— каже їй грубим голосом, ходи сюди, проклятуща!» І починає допит. Душа падає богові до ніг. «Аман! — волає вона до нього.— Прости мене й помилуй!» І враз починає розповідати про свої гріхи. Розповідає й розповідає, і нема їм кінця. «Ну, годі вже,— гримає на неї бог,— ти мені вуха протурчала!» А тоді — раз! — одним помахом губки стирає з неї всі гріхи. «Ану, киш звідси в рай! — кричить.— Петре, зажени її туди, нещасну!»

І це тому, аби ти знав, хазяїне, що бог дуже великодушний, а бути великодушним — значить прощати!

Пам’ятаю, того вечора, коли Зорбас усе це городив мені, я сміявся, однак відтоді ота божа «великодушність» пустила в мені коріння й зав’язала плід, чуйна, щедра, всемогутня.

Іншого вечора, коли йшов дощ, і ми, скулившись біля вогню, пекли каштани, Зорбас підвів очі й довго дивився на мене, ніби хотів розкрити якусь велику таємницю. Нарешті він не витримав:

— Хотів би я знати, хазяїне, якого тобі дідька від мене треба і чого ти не витуриш мене в шию?! Я вже тобі казав, що мене називають ще й Бідою, бо де я тільки пройду, там такий шарварок — усе перевертається догори дном... Під три чорти твою роботу, прожени мене геть, кажу тобі!

— Ти мені подобаєшся,— відповів я,— і більше про це не питай.

— Та невже ж ти не бачиш, хазяїне, що в мене якоїсь клепки нема? Скільки їх там у мене — кат його знає, я не лічив, а що не всі — то це точно. Ось, будь ласка, щоб тобі було ясніше: останнім часом ні вдень, ні вночі не дає мені спокою вдова. І не про мене йдеться, клянусь тобі, ні! Мені вона ні на що, бодай її чорти вхопили! Я твердо знаю, що ніколи не доторкнусь до неї, мені вона не по зубах... Але ж і не хочу, щоб вона себе змарнувала. Не хочу, щоб спала сама. Це було б несправедливо, хазяїне, цього моє серце не витримує. От і никаю цілу ніч навколо її обійстя, тому й пропадаю, тому ти й питаєш, де я тиняюсь. А що мені там треба? Та просто хочу побачити: може, ж хтось прийде до неї. Отоді б я заспокоївся.

Я розсміявся.

— Не смійся, хазяїне! Коли якась жінка спить сама, то всі ми, чоловіки, винні. Всі ми відповідатимемо перед богом у день страшного суду. А бог прощає всі гріхи, однак цього не прощає. Горе тому чоловікові, хазяїне, який міг би спати з жінкою і не спав, горе тій жінці, яка могла б спати з чоловіком, і не спала. Згадай, що казав мені ходжа.

Він помовчав і зненацька запитав:

— А якщо людина вмерла, може вона народитися знову?

— Я в це не вірю, Зорбасе.

— Я теж. Бо якби могли, тоді б ті люди, що про них ми оце говорили, ті, які відмовилися від обов’язку, такі собі дезертири, вони б знаєш ким повернулися на землю? Мулами!

Зорбас знову примовк і задумався, та раптом очі його спалахнули.

— Хто знає,— сказав він весело,— можливо, всі мули, які є сьогодні на світі, то колишні люди,— отакі телепні, чоловіки й жінки, які насправді не були чоловіками й жінками. Тому вони й