Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Із мене виривалися безсловесні, задушливі звуки. Я схопила черевик і з усією силою кинула його об стіну. Він урізався з гучним гуркотом, і я у відповідь закричала гучніше, а за ним узялася жбурляти інше взуття — ще більше гуркоту, ще більше крику. Я вхопилася за задню стінку тумбочки й перевернула її вперед так, що вона з гуркотом упала — відчинилися шухляди, з яких висипалося все, що там було. Я схопилася за один бік вузької книжкової полички, яка висіла в одному з кутків, і потягнула її. Вона тріснула. Книги попадали всюди. Я знайшла пасок і почала шмагати ним стіни. Коли пряжка вдарила по дзеркалу, скло розкололося, і я побачила своє відображення в ньому — розколоте, з диким поглядом і зачервонілим обличчям.

Тривалий час я стояла там, важко дихаючи, із паском у руці. Потім я роззирнулася. Матрац — наполовину на ліжку, наполовину ні. Повсюди простирадла, подушки, одяг і взуття. Перевернута на бік тумбочка з висунутими шухлядами. Останній приплив люті пронісся через мене, і я кинула пасок на всю цю купу, так наче це була отруйна змія, а потім вискочила з кімнати, відчуваючи огиду до себе й до всього на світі.

Вискочила, а тоді повернулася назад.

Тому що найменше, що я могла зробити, це прибрати той безлад, який сама щойно створила.

Я почала засовувати матрац назад на раму, потім підняла голову й побачила, що Зорро зацікавлено спостерігає за мною з пройми дверей.

Я більше не злилася на нього.

— Вибач, що накинулася на тебе, — сказала я.

Повертаючись до матраца, мені спало на гадку, що Меллорін радше повважає за краще спати на ліжку, ніж на спальному мішку на підлозі, і що, можливо, я зможу перетворити цю безглузду руїну у щось справді корисне. З великими зусиллями я потягнула матрац по коридору, потім знайшла чистий набір із простирадл та подушок.

Щойно я облаштувала ліжко для Меллорін, я стала почуватися людиною. Я повернулася до спальні батька й присунула тумбочку на її місце до стіни, після чого взяла одну з шухляд і почала заповнювати її. Беруші, зарядка для мобілки, крихітна лампа для читання, пара сонячних окулярів, чистий блокнот від мережі бюджетних готелів.

І щось іще. Конверт. Видавалося, наче він був затиснутий за шухлядами тумбочки. Коли я взяла його до рук, то відчула голодний заряд на кінчиках пальців, і зрозуміла, що Ерза мала на увазі, коли говорила про пошук прихованих речей.

Конверт був хрусткий і новий. Усередині було кілька складених аркушів паперу, але він не був запечатаний, через що складалося враження, що конверт опинився тут випадково — можливо, мій батько прихопив його для зручності. Я витягнула папери й розгорнула їх.

Це були авіаквитки. Окленд — Ітака, з пересадкою в Сент-­Луїсі. Вони були датовані через два дні після смерті мого батька. Один призначався батькові, що було очікувано. А другий змусив моє серце зупинитися.

Другий квиток був для мене.

Щось важливе трапилося в Ітаці. Щось настільки важливе для Феллсів, що вони розпитували мене про це. Щось, що було настільки значиме для мого батька, що він був готовий взяти мене з собою.

Можливо, щось настільки важливе, що батька вбили за це.

Чому ти нічого не розповів, тату? Чому не розповів?

Я не могла віднести цю інформацію в поліцію. Вони б зі своїми безглуздими розпитами лише ходили коло та на­вколо. Вони б не побачили зачіпок. І ще в одному Ерза мала рацію — вони б нічим не допомогли мені. І все ж таки, вперше відтоді як це трапилось, я відчула себе ближче до розуміння того, чому він помер. І я хотіла, щоб люди дізналися про це.

Себастьян мене б зрозумів. Мені навіть не довелося б йому багато пояснювати. Але в Англії була вже глупа ніч. Він напевне вже спав. Будь-яка розсудлива людина вже б спала.

Але все ж таки.

Я написала повідомлення.

привіт

Після чого я чекала.

За вікном сюрчали коники. Я пішла у свою кімнату й сіла на ліжко. Внизу Зорро перемістився назад до свого кутка. Екран телефону не змінювався, моє коротке повідомлення висіло в самому кінці нашого діалогу, крихітний сплеск, що примостився на краю бездонної ями.

Жодної відповіді.

Я зітхнула й поклала телефон, і в цю мить він булькнув.

привіт

Він одного слова цього хлопчика, з яким я бачилася лише раз, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей.

ти не спиш? — написала я.

Ні. Не можу заснути. А ти?

У мене ще не так пізно, — відповіла я. — Тому так. Не сплю.

Що трапилось?

Дозволь мені розповісти тобі, Себастьяне, про мого батька і про всі його таємниці. Дозволь мені розповісти, наскільки я зла, як зараз, так і весь час. Дозволь розповісти про те, що я дізналася, і про людей, яких я зустріла сьогодні.

Але це здавалося мені неправильним. Навіть з ним. Було небезпечно розповідати йому про те, що я бачила.

Поговори зі мною, — написала я, — про щось нормальне.

За мить він подзвонив мені по відеозв’язку. Я швидко перевірила, який маю вигляд, абияк прибрала куток кімнати, щоб не було надто соромно, і підтвердила виклик.

Він ні про що мене не розпитував. Натомість розповів про найкраще карі в Лондоні, і я зловила себе на тому, що розповідаю йому про найсмачніший буріто в Берклі, і про те, як правильно пити бобу (треба завжди пережовувати перлинки, інакше болітиме живіт), і на деякий час я відчула себе майже нормальним підлітком, допоки не почула, що Меллорін повернулася додому, а відтак згадала, що прихистила відьму в себе вдома, а мільярдер намагається найняти мене на роботу. Потім мене переповнило тепло і зворушлива вдячність за те, що є хтось, із ким я можу бути собою, хто розуміє, як і я, якою дивною може бути ця повсякденність.

— Я мушу йти, — сказала я. — Дякую, що був поруч зі мною.

— Ти завжди можеш поговорити зі мною, — сказав він.

Ми обидвоє усміхнулися й помахали одне одному, і дзвінок обірвався.

— Привіт, Бадґінсе, — сказала Меллорін унизу. — Я рада тебе бачити, справді рада.

Я чула, як вона жваво підіймалася сходами, а Зорро труськом поспішав за нею. Мені здалося, що вона завагалася біля кімнати мого батька, так ніби відчула якісь зміни в її енергети­ці. Потім вона продовжила йти, і коли дійшла до моєї кімнати, то зупинилася, нахилила голову в мій бік і помахала рукою.

— Як минув перший робочий день у чарівній крамниці? — запитала я.

Вона мовчала, добираючи слова й ледве стримуючи блиск