Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Ніколи не бачила Міна таким розлюченим. Він повільно піднявся і так само не поспішаючи наблизився до Со Ран. Я навіть зі спини відчувала, яким моторошним, жорстоким поглядом він свердлив мою кривдницю. Подружки швидко покинули свою приятельку, вважаючи за краще злитися з натовпом. Мін помітив це і, зробивши владний жест рукою, різко вимовив:  

- Стояти. 

 Вони завмерли, збившись убік. А Джи Мін продовжував наступати на злякану Со Ран, поки вона не наштовхнулася на стіну з дзеркалом.   

- Може, я в когось із вас в особистій власності? - запитав Мін, нависнувши над Со Ран, продовжуючи свердлити її холодним пильним поглядом.  

 Тепер це був навіть не милий демон. Ангел перевтілився на диявола, здатного одним рухом обірвати чиєсь життя. І це життя для нього нічого не означає.  

 Він безпомилково здогадався, про що «розмовляла» зі мною Со Ран і за що мені влетіло.   

- Я повинен у когось питати дозволу з кимось розмовляти, на когось зважати?   

 Слова Мін вимовляв різко, змушуючи дивитися йому в очі.   

- Чи тобі хтось дав право карати когось за дружбу зі мною? Може, покажеш мені його?  

 Со Ран нічого не могла заперечити Джи Міну і відповісти, немов язик проковтнула.  

- Ти поводишся, як остання тварюка, - продовжив Мін стримано, чеканячи кожне слово. - Ти ж дівчина. Не треба. Була б ти хлопцем, я розмазав би тебе по стінці. Не смій навіть дивитися в ЇЇ бік. Я був про тебе кращої думки, але ти ніколи мені не подобалася. А тепер не попадайся мені на очі.  

 Він схилився до Со Ран ще нижче і щось прошепотів. Я не розібрала що. Але в кінці мені здалося, що він вимовив: «Сім днів». 

 Відійшовши від Со Ран, Мін перевів погляд на її подружок. Вони сіпнулися, немов боялися, що він вдарить їх, але Джи Мін пройшов повз, повернувшись до мене. Він підхопив мене на руки, тому що я так і не піднялася з підлоги. Натовп розступився, пропускаючи нас. Мені було так соромно і боляче, але водночас відчула неймовірне полегшення. Щось жахливе для мене раптом закінчилося. Я відчула себе в його руках легкою і тендітною, такою слабкою. Я обняла Міна руками за шию і уткнулася в його плече, ховаючи своє обличчя.  

 Чулися позаду схвильовані перешіптування. Усіх цікавило, що сталося. Здається, на той час з’явився хтось із учителів. Вигуки та крики. Хтось кликав Джи Міна. Але він ніс мене на руках кудись, і мені було все одно куди. Уносив, немов стрімкий потік, підхопивши мене і не давши піти на дно. Я почала плакати. Не в силах була стримати сльози. Я знала, що буде погано, але не настільки.  

 Мін приніс мене в медпункт. Наша медсестра заметушилася, запитуючи, що сталося.  

- Її побили через мене, - промовив Мін. - Але з нею буде все добре. Ребра цілі й голова в порядку. Не плач, - додав він, витираючи з моїх щік сльози. - Тебе більше ніхто не чіпатиме.  

- Джи Міне, - швидко проговорила медсестра, - вийди. Я її огляну.  

 Вона вигнала його і взялася за мене. Але все було не так уже й погано. Тільки забої та синці вже багровіли. Боліла голова, але симптомів струсу не було. Мене не нудило, голова не паморочилася, і не шуміло у вухах. І все ж медсестра сказала, що краще з'їздити в лікарню і пройти обстеження. Але я нікуди не збиралася їхати. Тоді вона залишила мене полежати в палаті медпункту до кінця обідньої перерви.  Я сказала, що зі мною все гаразд, але залишилася, бо нікого не хотіла бачити. До початку п'ятого уроку залишалося ще пів години. Я могла побути в тиші до кінця перерви.  

 Але мій спокій порушили занадто скоро. Двері в палату тихенько відчинилися, і хтось зайшов. Я не сумнівалася в тому, що це Мін. Хто це ще міг бути? Але чомусь мені не хотілося, щоб він мене бачив зараз. Він став свідком моєї поразки. Радість від його раптової в той момент появи зникла, поступившись місцем сорому. І хоч я ні в чому була не винна, мені здавалося, що причина того, що сталося, в мені.  

 Я лежала на боці, спиною до дверей і, щойно зашурхотіла завіса ширми, що відгороджувала моє лікарняне ліжко від решти простору палати, уткнулася носом у подушку. Джи Мін сів на ліжко поруч зі мною. Я ніяк не відреагувала на це, продовжуючи лежати нерухомо, не обертаючись до нього і ховаючи обличчя.   

- Пробач мене, - промовив Мін.  

- Мені нема за що тебе пробачати, - заперечила в подушку.   

- Це сталося через мене.  

- Це сталося через те, що я почала огризатися і спробувала не дати себе образити, і вони налетіли на мене втрьох.   

- Але, якби не я, Со Ран навіть не знала б, хто ти і як тебе звати.   

- Ну що ж, тепер знає.  

 Мін зітхнув.   

- Хочеш, я відвезу тебе в лікарню?  

- Ні.  

- Додому?  

- Не хочу.  

- До мене...  

- Ні!  

 У палаті повисла пауза.  

- Як ти дізнався? - запитала я.  

- Що дізнався?  

- Де я. Я ж не говорила, куди йду.