Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Я завжди знаю, де ти. Навіть якщо будеш ховатися, я дізнаюся, де ти. Від мене неможливо сховатися.   

 Я повернула голову, глянувши на хлопця. Про що він говорить? Як це? Знайшов час жартувати.  

- Хтось кричав, що дівчата замкнулися в туалеті на нашому поверсі, і там щось відбувається, - швидко проговорив Мін. - Мені раптом чомусь здалося, що ти там. У мене не було часу думати. І я не помилився.  

 Я знову відвернулася від нього. Так би відразу й сказав.  

- Як думаєш, мене відрахують?  

- За що? За те, що тебе побили в туалеті?  

- Со Ран скаже, що я перша почала. А подружки її підтвердять. Мені ніхто не повірить.  

- Я тобі вірю.   

- Ти не директор і навіть не наш класний учитель.  

- Не переживай, Со Ран ще попросить у тебе при всіх вибачення.   

- У неї впливовий батько.   

- А в тебе є я.  

 Я знову обернулася до Міна.   

- Її батько мало приділяє їй уваги, - промовив хлопець. - Думаю, після сьогоднішнього випадку, йому необхідно буде зайнятися її вихованням.    

- Якщо чиїмось вихованням і займуться, то це моїм. Якщо тітка з дядьком дізнаються... Точніше, коли вони дізнаються. Їх обов'язково викличуть до школи.   

- Ти ні в чому не винна. Не думай про це.   

 Мін замовк, немов до чогось прислухаючись.  

- Побудь тут, - промовив він. - Нікуди не йди, поки я не повернуся.   

- Скоро урок почнеться.  

- Я повернуся раніше. І уроки зараз не найважливіше.   

 Він встав із ліжка і попрямував до виходу. Коли Мін виходив зі шкільної палати медпункту, я почула голос нашого класного вчителя Лі. Здається, Мін сказав учителю, що йому потрібно поговорити з ним. Більше я нічого не почула, тому що Джі Мін зачинив за собою двері.  

 Як і обіцяв, Мін повернувся перед початком уроку, коли велика перерва майже закінчилася. Він сказав, що виклику батьків Со Ран і мого опікуна не уникнути, але це не страшно. Я «потерпіла сторона». Питання про моє відрахування не буде вирішуватися. Со Ран не посміє збрехати. 

 Я мовчки слухала Джи Міна, розуміючи, що вдома мене все одно покарають. Але, якщо мене не відрахують, це можна буде пережити. І не таке переживала.  

 Виходити з медпункту зовсім не хотілося, але пропускати заняття не могла. Медсестра поцікавилася, як я почуваюся. Дізнавшись, що добре, відпустила мене.  

 Я зупинилася в коридорі.  

- Почекаємо, коли почнеться урок, - попросила у Джи Міна. 

 Мені так не хотілося йти крізь натовп учнів, що хитаються під час перерви в коридорах.  

 Мін чудово зрозумів мене. Він узяв мене за руку. Я зі страхом озирнулася на всі боки. Що, якщо хтось побачить?  Але біля медпункту нікого не було. 

 Джи Мін розвернув мене до себе обличчям. Я розгублено глянула на хлопця. 

- Не бійся, - промовив він. - Я з тобою. І тепер тебе ні на крок від себе не відпущу. 

 Спробувала забрати свою руку, але Мін міцно стиснув мою долоню у своїй так, що я здавлено скрикнула від болю. Мін злякався і відпустив.  

- Вибач, - промовив він, ледь не обхопивши моє обличчя долонями, але опустив руки, так і не доторкнувшись до мене. - Я завжди роблю тобі боляче.  

- Навіщо ти завжди так сильно хапаєш мене?   

- Я не можу... розрахувати силу, - промовив Мін. 

 Я здивовано глянула на нього. Це зізнання збивало з пантелику ще більше, ніж інші його дивні слова часом. Мін здавався пригніченим і засмученим. Та сила, яку я відчувала в ньому, вона не тільки внутрішня, вона в його руках, у його м'язах. Я раптом згадала, як двері в туалеті відлетіли, як Мін обійняв мене одного разу, мало не розчавивши. О так, він володіє неймовірною силою. Це може бути причиною його небажання тактильних контактів з іншими людьми.  

 Я несміливо потягнулася до його руки і доторкнулася до неї з тильного боку.   

- Ну, це не найстрашніше, - промовила тихо. - Я допоможу... тобі. Буду в певному сенсі динамометром.   

 Мін розгорнув свою долоню до моєї і знову взяв мене за руку.   

- Тоді не виривайся більше з моїх рук, поки я тебе сам не відпущу.  

 Він притиснув мою руку до себе, до свого живота, чим чимало збентежив мене. Я відчувала, як він дихає, забувши дихати сама.   

- Ні, - промовила, зібравшись із думками й силами. - Просто ти маєш мене відпускати, якщо я не захочу... Ну... Не завжди доречно триматися за руки.   

- Потрібно буде потренуватися.   

- М?  

- Ти сама сказала, що допоможеш. І, якщо не завжди доречно, і ти боїшся, що хтось може побачити, будемо робити це, коли нас ніхто не бачить.  

 Це прозвучало якось навіть насторожуюче. Але ж ідеться тільки про рукостискання?