Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

й кожного — біля дверей мого господаря Птолемея юрмилась невеличка купка прохачів. Вони з’явились туди ще вдосвіта — й стояли, загорнуті в свої накидки, з посинілими ногами, тремтячи від холоду, терпляче ждучи світанку. Коли над річкою розлилося сонячне сяйво, слуги чарівника відчинили двері й заходилися пускати прохачів усередину по одному.

Того ранку — як, власне, й кожного — йому зачитували довгий список скарг, образ та справжнього горя. Декому він допомагав порадою. Декому — здебільшого тим, хто був сповнений відвертої жадібності, — відмовляв. Іншим обіцяв щось зробити — й виконував ці обіцянки. Численні біси й фоліоти випурхували з вікон і кружляли над цілим містом з дорученнями. Навіть шляхетні джини вирушали за його наказами — і, в свою чергу поверталися. Кілька годин поспіль туди-сюди снував нескінченний потік духів. Справ у господарстві Птолемея вистачало всім.

Нарешті, о пів на дванадцяту двері було зачинено й замкнено. Чарівник Птолемей вийшов з дому (бічним ходом, щоб не потрапити на очі запізнілим прохачам) і вирушив до Александрійської бібліотеки, щоб знов узятися за свої студії.

* * *

Ми йшли двором, що прилягав до бібліотеки. Була обідня пора, тож Птолемей схотів купити на ринку біля пристані хліба з анчоусами. Я простував за ним у подобі єгипетського писаря — голомозого, з волохатими ногами, — й ми жваво сперечалися про філософію світів[46]. Дорогою нас обігнали кілька вчених — заклопотаних бесідою греків, худорлявих римлян з вогненними очима й вишкрябаною до білого кольору шкірою, темношкірих набатеїв та люб’язних дипломатів з Мерої й далекої Парфії. Усі вони поз’їжджалися сюди, щоб зачерпнути знання з глибоких єгипетських криниць. Коли ми вже наближалися до виходу з бібліотечного двору, з нижньої вулиці заревіли сурми — і нагору зійшов сходами невеликий загін вояків з прапорцями кольорів Птолемея на списах. Вояки розступились, і перед нами з’явився Птолемеїв двоюрідний брат — царський син і спадкоємець єгипетського престолу. Він поволі, розвальцем піднімався сходами. За ним плентався натовп фаворитів — блюдолизів та облесників[47]. Ми з господарем зупинились і схилили голови в звичному шанобливому уклоні.

— О, братику!

Царський син зупинився. Сорочка міцно обтягала його черево, й там, де під час недовгої прогулянки виступив піт, видніли вологі плями. Обличчя в нього набрякло від вина, аура аж западалась від пияцтва. Очі під опухлими повіками скидались на дві потерті монети.

— О, братику! — повторив він. — Я саме проходив тут — вирішив завітати до тебе…

Птолемей знов уклонився:

— Звичайно ж, це велика честь для мене, володарю.

— Ану, думаю, подивлюся, де ти тут ховаєшся — замість того, щоб перебувати біля мене… — він тяжко відсапнув. — Біля мене, як личить відданому родичеві…

Фаворити захихотіли.

— Філіп, Александр та інші мої брати — всі по місцях, — провадив принц, затинаючись на кожному слові. — Б’ються за нас у пустелі, служать послами в князівствах на сході й на заході… Вони доводять свою вірність нашій династії. А ти? — він помовчав, жмакаючи вологу матерію своєї сорочки. — Чи можемо ми довіряти тобі?

— Я готовий служити всім, чим треба.

— Чи можемо ми довіряти тобі, Птолемею? Ти не вмієш ні володіти мечем, ні напинати лук своїми дівочими рученятами. Де ж твоя сила, га? Отут, — він постукав себе по лобі тремтячим пальцем. — Принаймні так мені казали. Отут! То що ж ти робиш у цьому похмурому місці, далеко від сонячного світла?

Птолемей скромно схилив голову:

— Навчаюсь, володарю. Вивчаю папіруси й книжки, складені вельмишановними жерцями за прадавніх часів. Праці з історії, релігії…

— І з магії, напевно, теж! Заборонені праці! — втрутився високий жрець у чорному вбранні, з голеною головою й очима, підфарбованими білою глиною. Він вимовив ці слова лагідно — наче кобра, що плюється отрутою. Можливо, він і сам був чарівник.

— Еге ж! Усяку гидоту! — принц підсунувся трохи ближче. Його одяг смердів кислятиною, з рота тхнуло. — І люди хвалять тебе за це, братику! Ти користуєшся магією, щоб дурити їх, щоб зваблювати їх на свій бік! Я чув, як вони щодня приходять до твого дому, щоб помилуватись твоїми бісівськими витівками! Я чув усякі побрехеньки!

Птолемей напружив вуста:

— Справді, володарю? Не розумію. Мені справді набридають люди, яких зрадила їхня доля. Я допомагаю їм тільки порадами — й нічим більшим. Я лише хлопчина — кволий і відлюдкуватий, як ти справедливо кажеш. Тому й волію залишатися на самоті — й не прагну нічого, крім дещиці знань.

Ця перебільшена сумирність (адже Птолемей, звичайно ж, казав неправду: він жадав знань так само спрагло, як царський син жадав влади, тільки більш мужньо) остаточно розлютила принца. Його обличчя почервоніло, мов сире м’ясо, з кутиків вуст поповзли, мов змії, струмочки слини.

— Знань?! — вигукнув він. — Яких знань? З якою метою? Для справжнього чоловіка сувої й писала — дурниця, зате в руках блідолицих некромантів вони стають небезпечніші за найгостріше залізо! Кажуть, що в стародавньому Єгипті євнухи, тупнувши ногою, збирали цілі війська — й скидали в море законних фараонів! Я не хочу, щоб те саме сталося зі мною. А ти чого шкіришся, рабе?

Я й не думав шкіритись. Мені просто сподобались його слова — адже я був в авангарді того самого війська, яке скинуло в море фараона тисячу років тому. Приємно, коли ти справляєш таке враження! Я догідливо вклонився:

— Нічого, володарю. Нічого.

— Ти вишкірився — я сам бачив! Та насмілюєшся шкіритись переді мною — майбутнім царем!

Голос його тремтів; вояки розпізнали в цьому знайомі прикмети — й зручніше стиснули в руках свої списи. Птолемей благально зажебонів:

— Володарю, він не хотів завдати тобі зневаги! У мого писаря від народження пересмикується обличчя, й при яскравому світлі справді здається, ніби він шкіриться. Це прикре непорозуміння…

— Його голова стирчатиме на Крокодиловій брамі! Гей, варто!..

Вояки наставили списи: кожному з них кортіло розмалювати камені двору моєю кров’ю. Я слухняно очікував неминучого[48].

Птолемей ступив уперед:

— Брате, будь ласка! Це ж смішно. Благаю тебе…

— Ні! Не хочу слухати нічого. Цей раб помре!

— Тоді я мушу сказати тобі…

Мій господар зненацька підступив упритул до свого розлюченого двоюрідного брата. Він ніби зробився вищий на зріст, майже зрівнявшись із принцом. Його темні очі дивилися просто у водянисті очиці супротивника, які раптом закрутились, наче риба на острозі. Принц здригнувся й позадкував, а його вояки та блюдолизи засовались на місцях. Спекотне сонце потьмяніло, двір укрила тінь. У декого з вояків ноги взялися пухирцями.

— Облиш його, — повільно й чітко наказав Птолемей. —