Читати книгу - "Відьма нелегкої поведінки, Олена Гуйда"

Бачить Світла сила, що за інших обставин, я просто накинула б йому кілька проклять і виставила б геть. І нехай би потім Уоткінс мені печінку виїв, але пробачте… терпіти таке не в моїх правилах.

Але на жаль, саме сьогодні в мене просто не лишилось сил навіть на таку дрібничку, як триденний пронос. Що вже казати про щось серйозніше.

То й доводилось скипати від злості, подумки відмічаючи, що і за це маю помститись. Не лише за жалюче закляття.

– Це несуттєві нюанси, – нахабно посміхнувся Брейт, поставивши нарешті статуетку на край столу. Він точно мене до сказу хоче довести. Останні сили кину на прокляття ранньої лисини. – Де ти була?

Отакої! А я вже наївно вважала, що здивувати мене ще більше вже неможливо.

– Бігала до драконів на побачення, – уїдливо повідомила я.

– Драконом Ремора Стрейта ще ніхто не називав, – хмикнув брюнет і ледь помітно скривився. З чого б це, цікаво, його перекосило?

І тільки згодом до мене дійшло, що він знає вже, що я поверталась в академію в компанії ректора. І тепер думає, що у мене з керівництвом було побачення.

Прокляття. Отак ненавмисне я й підтверджу чутки про інтимний зв’язок з новим керівництвом. Дідько вже з ним би, якби так воно й було. Але ж так – образливо виходить. Розпусна відьма в очах у більшості студентів, а насправді… Несправедливо якось.

Проте й виправдовуватись перед одногрупником у мене не виникло жодного бажання.

– Заздриш? – хмикнула я, нарешті пройшовши вглиб кімнати та поклавши пакет з формою на стіл поряд зі статуеткою.

І саме в цей момент сталось те, чого я не очікувала. Брейт якимось швидким непомітним рухом опинився зовсім поряд, майже притиснувся до мене, змусивши ледь не сісти на стіл. О, то ми практично одного зросту. Трохи вищий за мене. І очі в нього не чорні, як мені здавалось раніше. Вони мають колір налитої, майже чорної грозової хмари. Пригадався той фіолетовий вогонь в очах, що не так давно спалахував на дні зіниць чаклуна. І образ нахабного бовдура заграв новими кольорами.

– Дивлячись кому, – прошепотів він ледь чутно, схилившись до мене, проте я нарешті відмерла та так різко його відштовхнула, що сама ледь не розтягнулась на столі.

І звідки ж тільки сили взялись? Думала, що геть виснажена, але – ні. Он як відлетів Брейт. Не дуже так і далеко, але на кілька кроків все ж позадкував.

От і почала моя нова репутація працювати проти мене. Тепер кожен охочий, намагатиметься притиснути мене в темному малолюдному куточку. Але горло перехопило, серце ледь не зупинилось. І знову, мов насправді, спливли спогади з далекого минулого. Відчувся липкий погляд, важкий подих та мокрі від поту руки на моєму обличчі.

Всі чаклуни – самозакохані тварюки, котрі думають, ніби світ належить тільки їм. Якось, я почала про це забувати останнім часом. А дарма, виявляється.

– Вийшов геть! – рявкнула я, стиснувши долоні.

– Облиш. Вибач, – розгублено пробурмотів Брейт. Намагався знову наблизитись, проте я виставила перед собою руки, давши зрозуміти, що звичайною штовханиною не обійдеться. Чого б мені це не вартувало.

– Вийшов… геть, я сказала! – гаркнула я так, що сама здивувалась холоду й силі власного голосу.

– Я взагалі в справі прийшов…

– Справ не буде! Жодних. Ніколи! Геть, поки…

– Гаразд, – покірно, хоч і все так само розгублено кивнув Брейт. – Поговоримо завтра. Добраніч.

Я не відповіла, дочекавшись, коли він нарешті залишить мене на самоті. І тільки після цього підперла двері стільцем так, щоб щонайменше наробити гуркоту, якщо хтось знову буде ломитись до моєї кімнати.

І тільки після того, як впевнилась, що якщо тепер не в безпеці, то хоч буду попереджена завчасно, буквально впала на ліжко, вдивляючись застиглим поглядом в стелю. Най би його варни розірвали, цього Брейта. А я наївно думала, що цей вечір вже неможливо зіпсувати ще більше.