Читати книгу - "Все те незриме світло"

Кажучи це, він дивиться на мінералога. Той відводить погляд, паленіючи.

— Це безглуздо, пане фельдфебель, — озивається заступник директора.

Фон Румпель згортає серветку й кладе її назад у кошик, а тоді ставить кошика на підлогу. Він наслинює кінчик пальця і по одній збирає крихти з кителя. А тоді підводить погляд просто на заступника директора.

— Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?

Шкіра навколо очей заступника директора натягується.

— Це там вчиться ваша донька? — фон Румпель повертається на стільці. — І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?

Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.

— Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.

Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:

— Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.

Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук.«Інші, — думає він, — справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.

Дзвони б’ють п’ять разів. У саду за вікном з’являються тіні.

— Прошу вас, пане фельдфебель, — заступник директора кладе обидві долоні на стіл. Райнгольд підводить погляд. — Уже дуже пізно. Мені треба облегшитися.

— То вперед, — фон Румпель махає рукою на металеве відро для сміття позаду столу.

Мінералог морщиться. Знову дзвонить телефон. Ублен обкусує шкірку навколо нігтів. На обличчі заступника директора відбивається біль. Гудить вентилятор. Там, у саду, темнішає гілля, а фон Румпель і досі чекає.

— Ваш колега, — звертається він до мінералога, — раціональна людина, правда? Він не вірить байкам. Але ви, ви здаєтеся запальнішим. Ви не хочете вірити, переконуєте себе не вірити. Але вірите попри все, — він хитає головою. — Ви тримали діамант. Відчували його силу.

— Це смішно, — пирхає Ублен. Він закочує очі, мов налякане лоша. — Ви поводитеся нецивілізовано. Наші діти в безпеці? Я вимагаю, щоб ви дозволили нам дізнатися, чи наші діти в безпеці.

— Ви науковець, а все одно вірите міфам. Вірите в силу розуму, але також і в казки. У богинь і прокляття.

Заступник директора різко вдихає.

— Годі, годі!

У фон Румпеля пришвидшується пульс: що, вже? Так легко? Він міг би чекати ще два дні, три, своєю витримкою зламувати волю супротивника.

— Нашим дітям нічого не загрожує, пане фельдфебель?

— А це від вас залежить.

— Можна мені зателефонувати?

Фон Румпель киває. Заступник директора тягнеться по слухавку, каже: «Сильві», слухає якийсь час, а тоді кладе її. Заходить жінка зі зв’язкою ключів. Із шухляди в столі заступника директора вона дістає інший ключ на ланцюжку. Простий, елегантний, із довгою ручкою.

Маленькі замкнені двері в кінці коридору на першому поверсі. Вони відмикаються двома ключами, й заступник директора, здається, ще ніколи не мав справи з цим замком. Двері ведуть фон Румпеля гвинтовими кам’яними сходами; унизу заступник директора відмикає ще одні двері. Вони проходять лабіринтом коридорів, повз охоронця, що впускає газету й витягується. У непоказній комірчині, повній ганчір’я, піддонів і ящиків, мінералог забирає лист фанери й показує сейф із простою комбінацією, який заступник директора відмикає досить легко.

Сигналізації немає. Лише один охоронець.

У сейфі ящик, куди цікавіший. Такий важкий, що заступникові директора й мінералогу доводиться піднімати його вдвох.

Елегантний, стиків не видно. Ні назви виробника, ні кодового замка. На здогад, він порожній, але на ньому не видно ні завіс, ні гвіздків, ні кріплення. На вигляд — суцільний куб із добре відполірованого дерева. Зроблено на замовлення.

Мінералог вставляє ключ у крихітну, майже невидиму шпарину на дні; коли він його повертає, з протилежної сторони відкриваються ще дві крихітні замкові щілини. Заступник директора вставляє в них два однакових ключі, напевно, там п’ять різних пластин-сувальд.

Три взаємопов’яні циліндричні замки`.

— Геніально, — шепоче фон Румпель.

Ящик плавно розпадається на частини.

Усередині лежить маленький фетровий мішечок.

— Відкрийте його, — наказує фон Румпель.

Мінералог дивиться на заступника директора. Той бере мішечок, розв’язує його й висипає собі на долоню щось, загорнуте в тканину. Пальцем розправляє складки. Усередині лежить блакитний камінь завбільшки з голубине яйце.

Гардероб

Містянам, що вмикають світло, коли не мали б, виписують штраф або викликають на допит, хоча мадам Манек каже, що в «Готель-Дью» світиться всю ніч і німецькі офіцери виходять звідти в будь-який час, зашпортуючись, заправляючи сорочки й поправляючи штани. Марі-Лор намагається не засинати, чекаючи, чи не почує дідуся. Нарешті відчиняються двері з іншого боку коридору, босі ноги ляпають по підлозі. Вона уявляє, як казкова миша виглядає з нірки.

Вона злізає з ліжка, стараючись не розбудити батька, й переходить через коридор.

— Дідусю, — шепоче вона. — Не лякайся.

— Це ти, Марі-Лор? — Лише його запах нагадує їй про близьку зиму, склеп і в’язку млявість часу.

— Як ти?

— Уже краще.

Вони стоять на сходовому майданчику.

— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться