Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

Він повністю одерев’янів, перестав відчувати хоча б щось, не відчував навіть сильний утиск лап, що його тримали.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

Він не відразу зрозумів, що те, що він чує, це радісний регіт. Тих, які його тягли, ситуація, схоже, розважала.

Горбун з арбалетом, який ішов попереду, насвистував.

Ґеральт був близький до того, аби втратити притомність.

Його брутально посадовили в крісло з високою спинкою. Нарешті він міг побачити тих, хто його сюди приволік, здавлюючи його ребра лаписьками.

Він пам’ятав гігантського огроґнома Мікіту, охоронця Пираля Пратта. Ці двоє трохи його нагадували, можна було б їх прийняти за його близьких родичів. Були подібними до Мікіти зростом, подібним чином смерділи, подібно до нього не мали шиї, подібно до нього з-під нижніх губ, наче в кабана, стирчали в них ікла. Але Мікіта був лисим та бородатим, ці ж двоє борід не мали, їхні мавпячі морди вкривала чорна шерсть, а маківки яйцеподібних голів оздоблювало щось схоже на кошлате клоччя. Оченята мали крихітні та криваво-червоні. Вуха— великі, шпичасті й жахливо волохаті.

На їхньому одязі були сліди крові. А дихання відгонило так, наче багато днів вони живилися виключно часником, гівном та дохлими рибами.

— Буеееех! Бууеех-хеех-хеех!

— Буе, Банг, досить смішків, до праці обидва. Паштор, вийди. Але будь поблизу.

Обидва гіганти вийшли, плескаючи широкими стопами. Горбун, якого назвали Паштором, поспішив за ними.

У полі зору відьмака з’явився Сорель Дегерлунд. Перевдягнений, вимитий, причесаний та жінкоподібний. Присунув стілець, усівшись навпроти, за спиною мав стіл, завалений книжками та гримуарами. Дивився на відьмака, поганюче посміхаючись. І бавився, колихав медальйон на золотому ланцюжку, який накрутив собі на палець.

— Я почастував тебе, — сказав спокійно, — екстрактом з отрути білих скорпіонів. Не дуже добре, га? Ані рукою ворухнути, ані ногою, ані пальцем навіть? Ані моргнути, ані слину ковтнути? Це ще нічого. Скоро почнуться непідконтрольні рухи очей та помутніння зору. Потім ти відчуєш судоми м’язів, судоми насправді сильні, у тебе напевне обірвуться міжреберні м’язи. Не зумієш опанувати скреготіння зубами, кілька зубів напевне зламаєш. З’явиться слиновиділення, а тоді й проблеми з диханням. Якщо я не дам тобі антидот, ти вдушишся. Але не турбуйся, я дам. Поки що ти виживеш. Хоча, думаю, скоро пожалкуєш, що ти вижив. Поясню тобі, у чому справа. Часу в нас удосталь. Але спершу я хотів би подивитися, як ти посинієш. …Я спостерігав за тобою, — продовжив він за мить. — Тоді, в останній день червня, на аудієнції. Ти чи не луснути був готовий від зверхності. Перед нами, людьми в сто разів за тебе кращими, яким ти й до кісточок не доростаєш. Бавила тебе й розважала— я бачив— гра з вогнем. Уже тоді я вирішив довести тобі, що гра з вогнем мусить скінчатися опіками, а втручання в справи магів та магії— настільки ж болісними наслідками. Скоро ти в тому переконаєшся.

Ґеральт хотів ворухнутися, але не міг. Кінцівки, та й усе тіло мав безвладними й нечутливими. У пальцях рук та ніг відчував неприємні мурашки, обличчя його цілком задерев’яніло, губи наче зашнурували. Чим далі, тим гірше бачив, очі його затягував та заліплював якийсь каламутний слиз.

Дегерлунд поклав ногу на ногу, заколихав медальйоном. На ньому був знак, емблема, блакитна емаль. Ґеральт не міг роздивитися. Бачив усе гірше. Чародій не брехав: помутніння зору посилилося.

— Справа, знаєш, у тому, — із нехіттю продовжував Дегерлунд, — що я планую високо зійти в чародійській ієрархії. У намірах цих та планах я спираюся на особу Ортолана, відомого тобі з візиту в Ріссберг і з пам’ятної аудієнції.

Ґеральтові здавалося, що язик його розпухає та заповнює всю ротову порожнину. Побоювався, що це не лише враження. Отрута білого скорпіона була вбивчою. Сам він ніколи раніше не відчував її дію, не знав, які результати вона може викликати в організмі відьмака. Дуже непокоївся, щосили опираючись токсину, що його нищив. Ситуація здавалася не найкращою. Порятунку, схоже, не можна було очікувати нізвідки.

— Кілька років тому, — Сорель Дегерлунд надалі насолоджувався тоном свого голосу, — я став асистентом Ортолана, на ту посаду мене призначив Капітул, а затвердила дослідницька група Ріссбергу. Мав я, як і мої попередники, шпигувати за Ортоланом і саботувати найнебезпечніші його ідеї. Цим призначенням завдячував я не лише магічному своєму талантові, але й уроді та особистій чарівності. Капітул спрямовував до старигана таких асистентів, яких той полюбляв.

…Ти можеш цього не знати, але в часи молодості Ортолана серед чародіїв панували мізогенія та мода на чоловічу приязнь, що досить часто перетворювалася на щось більше й навіть набагато більше. Молодий учень чи адепт, бувало, не мав вибору— мусив залишатися слухняним старим і в цьому питанні. Деяким це не дуже подобалося, але вони зносили те з покірливістю інструмента. А дехто таке й полюбив. До цих останніх, як ти, напевне, здогадався, належав Ортолан. Хлопчина, якому тоді пасувало його пташине прізвисько, після досвіду зі своїм прецептором на все довге життя залишився, як говорять поети, ентузіастом та прибічником шляхетної чоловічої приязні й шляхетного чоловічого кохання. Проза, як ти знаєш, окреслює такі справи коротше й образливіше.

Об литку чародія обтерся, голосно муркочучи, великий чорний кіт із розпушеним, наче щітка, хвостом. Дегерлунд нахилився, погладив його, заколихав перед ним медальйоном. Кіт неохоче мацнув медальйон лапкою. Повернувся на знак того, що забава йому нудна, заходився вилизувати хутро на грудях.

— Як ти напевне зауважив, — продовжив чародій, — уроди я непересічної, жінки, бува, називають мене ефебом. Жінок я, авжеж, люблю, але проти педерастії взагалі-то теж нічого не мав і не маю. За однієї умови: мусить те мені допомагати в кар’єрі.

…Мій чоловічій афект з Ортоланом великої жертовності не вимагав: дідуган усе одно давно вже перейшов межу як віку, коли можеться, так і віку, коли хочеться. Але я зробив усе, аби думали інакше. Аби вважали, що він цілком втратив від мене голову. Що немає такої речі, у якій він відмовив би своєму красеневі-коханцеві. Що я знаю його шифри, що маю доступ до його таємних книг і секретних нотаток. Що він обдаровує мене артефактами й талісманами, яких раніше він нікому не показував. І що вчить мене заборонених заклять. У тому числі й гоетії. А якщо ще недавно великі з Ріссбергу не звертали на мене