Читати книгу - "Катріона"

— Бог свідок, це недобре! — сказав Том. Тільки-но він вимовив ці слова, як Тод Лапрайк раптом ожив.

— Це ви, Том? — спитав він. — Радий вітати вас, чоловіче добрий. Отак часом, гляди, я й знепритомнію, підводить шлунок.

Потім батько й Тод завели мову про Басе, про те, кому з них двох доручать охороняти острів; так слово за словом вони посварилися і розійшлися нарешті ображені. Добре пам'ятаю, що коли ми поверталися додому, батько всю дорогу твердив, як мало йому подобається Тод Лапрайк, а ще менше його дивацтва.

— Непритомніє! — казав він. — Колись за такі штуки живцем спалювали на вогні.

Невдовзі мого батька призначили охороняти Басе, а Тод лишився ні при чому. Потім частенько згадували, як він сприйняв це.

— Том, — сказав він, — ви ще раз взяли наді мною гору, і я щиро сподіваюсь, що на Бассі ви знайдете все, чого бажали.

Згодом майже всі прийшли до висновку, що то були пророчі слова.

Нарешті, настав час, коли Том Дейл мав брати молодих бакланів. Він уже давно звик до цього, бо ще малим навчився спритно лазити по стрімких скелях. От і цього разу, обв'язаний вірьовкою, він лазив по найстрімкіших і найвищих схилах. Кілька дужих хлопців стояли на вершині, тримаючи кінець вірьовки, і стежили за його сигналами. Над Томом стрімко нависала скеля, внизу плюскотіло море, а навколо з криком літали баклани. Весняний ранок був чудовий, і Том, насвистуючи, вправно ловив молодих птахів. Пізніше батько часто розповідав мені, що скоїлося з ним того дня, і кожного разу його проймав холодний піт.

Сталося так, що батько глянув угору і побачив, як велетенський баклан клює вірьовку. Поведінка птаха здалася йому дивною, досі нічого подібного за бакланами не спостерігалося. Батько зміркував, що вірьовка надто м'яка, а дзьоб баклана і скелі Басса надто тверді і що падати з висоти двохсот футів досить-таки неприваблива річ.

— Кш! — погнав Том птаха. — Кш!.. Геть звідси!

Баклан глянув Томові просто в обличчя, і в очах. у нього було щось страшне. Глянув раз і знову за вірьовку, тільки він тепер уже клював і шматував її, як очманілий. Мабуть, жоден баклан ще ніколи не робив свого діла з таким завзяттям і вмінням.

У душу Тома закрався страх. «Це не птах», — подумав він, кинув погляд назад, і в нього потемніло в очах.

«Якщо зараз запаморочиться голова, то прощавай Том Дейл». — І він подав знак, щоб його підняли.

Баклан, здавалось, розумів сигнали, бо тільки-но Том подав знак, як той облишив вірьовку, розгорнув крила, голосно крикнув і, описавши в повітрі коло, полетів просто на Тома Дейла. Том вихопив ножа, якого завжди носив при собі, і холодна сталь блиснула проти сонця. Птах, мабуть, знав, що таке ніж, бо, забачивши сталь, ще раз крикнув, уже не так голосно, і ніби з розчаруванням полетів за скелю. Том більш ніколи його не бачив. І коли птах зник, голова Тома важко впала на груди, його, наче мертвого, витягли нагору.

Чарка горілки, — а він з нею ніколи не розлучався, — повернула його до життя, наскільки це було можливо, і Том сів.

— Джорді, швидше біжи до човна, гляди, щоб баклан не відігнав його, — кричав він. — І не гайся!

Присутні здивовано перезирнулись і спробували заспокоїти Тома, але це їм не вдавалося доти, поки один з них не пішов стерегти човна. Ті, що лишилися, спитали, чи полізе він на скелю ще раз.

— Ні, — відрубав Том, — не полізу, і вас не пущу. Як тільки стану на ноги, ми поїдемо з цього диявольського місця.

Зрозуміло, часу більше не гаяли, і добре зробили, бо не встигли вони ще доплисти до Норд-Бервіка, як у Тома почалася страшна лихоманка. Він пролежав ціле літо, і хто б ви думали, був настільки люб'язним, що відвідував його? Тод Лапрайк! Згодом люди розповідали, що коли Тод підходив до хати, лихоманка у Тома посилювалась. Цього я не пам'ятаю, але добре знаю, чим усе скінчилося.

Була осінь. Дід мій вирушив у море ловити сигів, і мені, як усім дітям, захотілося поїхати з ним. Пам'ятаю, улов був великий, і, переслідуючи рибу, ми опинилися біля самого Басса. Там зустрілися з човном Сенді Флетчера з Кастлтона. Він теж недавно помер, інакше ви могли б спитати в нього самого. Сенді гукнув до нас:

— Що там на Бассі?

— На Бассі? — перепитав дід.

— Так, — відповів Сенді, — з боку низини.

— А що там такого? — здивувався дід. — На Бассі самі тільки вівці.

— Ні, там є щось дуже схоже на людину, — сказав Сенді, підпливаючи до нас.

— На людину?! — здивувалися ми. Нам це дуже не сподобалося: біля скелі ми не бачили жодного човна, який міг би привезти туди людину, а ключі від тюрми висіли вдома у головах розкладного ліжка мого батька.

Ми вирівняли човни і вже разом підійшли до острова. У діда була підзорна труба, він колись плавав капітаном на риболовецькому судні, яке затопив на мілині Тея. Подивившись у трубу, ми справді побачили чоловіка в заглибині зеленого схилу, трохи вище від каплички, над самісінькою стежкою. Він стрибав, крутився, танцював, мов божевільний.

— Це Тод, — сказав дід і передав трубу Сенді.

— Так, він, — ствердив Сенді.

— Або хтось інший, що перейняв його образ, — зауважив дід.

— Різниця в цьому невелика, — мовив Сенді, — чи це чорт, чи, може, чаклун, але спробую вистрілити в нього. — І він узяв у руки рушницю, з якою полював на дичину. Сенді, до речі, був стрільцем на всю округу.

— Стривайте, Сенді, — стримав його дід, — спочатку треба добре його розглядіти, інакше ця справа може нам обом дорого обійтися.

— Чого ж чекати? — заперечив Сенді. — Це буде божий суд, прости господи мою грішну душу!

— Може, й так, а може, й ні, — зауважив на це дід. Він був порядною людиною. — Не забувайте, Сенді, про прокурора, з яким ви, здається, вже зустрічались.

Це була правда, і Сенді трохи розгубився.

— Енді, — мовив він, — як би ви зробили на моєму місці?

— А ось як! — відповів дід. — Мій човен трохи швидший за ваш, то я повернуся в Норд-Бервік, а ви лишайтесь тут і стежте за ним. Якщо я не знайду Лапрайка дома, то повернуся, і ми разом поговоримо з ним, а коли він дома, я вивішу на причалі