Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

У своїй палаті гуляв дні і ночі,

Ніхто його в краю не бачив на очі,

Крім його дворян.

Та одного разу

Всіх султанів взір

Вийшов погуляти

Трохи на простір;

Ходив вулицями, ходив на базари,

Не йшла з ним сторожа, ні жадні жандари.

Лиш один візир.

На однім базарі

Здибав він купця,

Сей прийняв султана,

Знать, за чужинця́.

Привітав їх чемно, проводив часину…

«Прошу вас, панове, на малу гостину

До свого двірця».

Був дворець багатий,

Зала не мала;

От купець приводить

Гостей до стола,-

Свиснув, плеснув, і вже в штири лави

П’ятсот мисок прерізної страви

Служба нанесла.

До купця султан наш

З подивом рече:

«Пане, певно, гостей

Ждеш ти більше ще?» -

«Ні,- купець відмовив,- я не жду нікого».

«То хто ж для трьох люда страв смачних так много

Варить і пече?»

Тут купець із місця

Схопився нараз,

Трахнув султанові

Прегіркий ляпас.

«Чи ж я тобі, друже, велю все те з’їсти?

Заживай, що воля, про решту не бійсь ти!

Так ведеться в нас».

Аж свічки заблисли

Султанові з віч.

Каже до візира:

«Справедлива річ!

Я спитав нечемно!.. Мусиш пригадати,

Як би йому чемно той ляпас віддати

Хоч на другу ніч!»

«Пане,- відмовляє

Султану візір,-

Запроси на завтра

Ти його в свій двір

І застав вечерю ще більшу й смачнішу,

А як він здивуєсь, ще йому острішу

Заушку відмір».

На розумну раду

Тут султан пристав

І купця на завтра

К собі запрохав.

Надійшов купчина. Цар до столу просить…

Цар дав знак, і служба носить, носить, носить -

Аж тисячу страв.

«О, хвалити бога! -

Купець промовля.-

От такий достаток

Гідний короля!

У такім достатку дай бог тобі жити!

Він душу підносить, тілу дає сити,

Очі звеселя!»

І прийнявся їсти

Преспокійно всмак,

А як наситився,

То промовив так:

«Хвала господеві, господарю слава».

А султан візиру: «Се погана справа!

Так не йде ніяк!

Мудро він говорить.

За що ж його бить?

А я конче мушу

Свій ляпас помстить.

Як мені не знайдеш доброї причини,

То от тобі слово: ще сеї години

Підеш в землю гнить».

Рік візир: «Як встанеш

Від вечері, вмить

Дай рушник і воду

Йому руки вмить.

Він опресь: «Се ж честь вже маю завелику…»

Ти тоді щосили трахни його в пику:

«Не вам мене вчить».

На розумну раду

Тут пристав султан:

Гостю по вечері

Дав рушник і збан.

«О, спасибі, пане! - мовив гість і вмився.-

Щоб потік ласк божих так на тебе лився.

Чемний з тебе пан!»

Султанові в серці

Аж клекоче злість.

Заставляють каву,-

Сів спокійно гість.

А султан візиру: «Слухай! як в сій хвильці

Не найдеш притоки дать йому по пиці,

То звір тебе з’їсть».

Рік візир: «Він швидко

Схоче геть іти,

Ти раба покличеш

Його провести.

Винайди причину, вихопи тростину,

Бий раба по плечах, торгай за чуприну,

Кров йому пусти.

Гість озветься: «Пане,

Вибач бідаку!

Чим же ж він на кару

Заслужив таку?»

Ти тоді порядно хляп його в лице:

«Се мій раб! Я мушу вчить його! Чи ж це

Вам не по знаку?»

На розумну раду

Знов султан пристав

І раба покликав,

Бить його почав.

А гість каже: «Пане, бий що маєш сили!

Слуги б попсувались, якби їх не били!

Бий, сам бог казав!»

Та тепер візир вже

Довше не стерпів.

«Друже, май же серце! -

Гостю він повів,-

Попроси у пана, щоб змилосердився!

Бач, нещасний хлопець кров’ю вже облився,

Майже помертвів».

Ех, як до візира

Гість простре кулак,

Як в лице талапне,

Аж візир прикляк!

«Як ти смієш, пане, в сюю річ мішаться?

Пан раба навчає добре справуваться,-

Се похвалить всяк».

Тут султан не втерпів.

Реготати став.

«Ну, візире бідний,

Ось і ти дістав!

Ну, подай же руку! А ти, купче, другу!

Прощаю непослух, а тобі наругу,

Бо ти слушність мав».

Не коротко се тривало:

Тішився халіф немало

При Бассімових піснях;

Перші півні вже пропіли,

Зорі блідли й червоніли,

Теплий вітер з моря тяг.

Джіафар

Любий друже наш, Бассіме!

Півгодинки ще - і всі ми

Розійдемось, і бог зна,

Чи побачимось коли ще!

Тож прошу тебе, вволи ще

Просьбу, що в нас єсть одна.

Розповіж, які ти нині

Перебув пригоди дивні!

Свою добрість доверши!

Щоб тебе нам не забути,

Добрим словом все спімнути,

В своїм сидячи коши!..

Бассім

Щоб вас радше застовпило,

Ваші очі засклепило,

От що я скажу тобі!

Через ваші кляті очі

Вся біда мене толочить,

Мов собаку у юрбі.

Двадцять літ я жив, як в раю,

Ні про що, було, не дбаю,

Лиш про власне ремесло,-

Аж нараз все щезло к кату,

Скоро вас в мою кімнату

Якесь лихо наднесло.

Ви врекли мене, пагуби!

Через вас той кривоклубий

Наш халіф мене ганя,

Мов з попівського закляття,

Від заняття до заняття,

Мов піскарського коня.

Але