BooksUkraine.com » Класика » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

151
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Князь Єремія Вишневецький" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 87
Перейти на сторінку:
хо­чеш ска­за­ти? - ше­потів якось навіже­но Єремія й все не пус­кав її рук та наб­ли­жавсь своїм ви­дом до її ви­да.

Тодозя по­чу­ва­ла га­ря­чий дух од йо­го ви­да й од­хи­ли­лась. Але Єремія вхо­пив її за плечі й по­чав навіже­но цілу­ва­ти в ус­та, в чо­ло, в бро­ви, а потім при­гор­нув до се­бе й ніби зомлів, по­хи­лив­ши го­ло­ву на її пле­че.


Цей на­хаб­ний вчи­нок Єреміїн збу­рив То­до­зю і об­ра­зив її; То­до­зя рап­том вис­мик­ну­ла свої ру­ки, вип­ру­ча­лась і ще далі ос­ту­пи­лась за яб­лу­ню, не­на­че за­ку­та­лась в гус­те зе­ле­не гілля. Єремія наз­дог­нав її й знов вхо­пив за ру­ку.


- Кохай ме­не до жи­вот­тя, до са­мої смерті! Ме­не і ніко­го більше, - вже не за­ше­потів, а не­на­че за­шипів князь, як жар, поп­рис­ка­ний ок­ро­пом.


- Не мо­жу! не бу­ду! Пустіть ме­не, кня­зю. Не вводьте ме­не в сла­ву, - ще тихіше ска­за­ла То­до­зя. - Не зну­щай­тесь на­до мною, си­ро­тою. Я не да­лась вам, ви­со­ко-вельмож­ним, на смішки, на по­та­лу, не дам­ся на зну­щан­ня. І я тям­лю, що то є честь та ша­но­ба.


Тодозя вип­ру­ча­лась і ти­хою хо­дою, гор­до­ви­то підняв­ши го­ло­ву, пішла поміж яб­лу­ня­ми, пря­му­ючи до до­му. Їй чо­мусь зда­ва­лось, що то не князь Єремія, а який­сь на­пас­ник та­та­рин зас­ту­кав її на причілку в сад­ку і вже ла­ден на­ки­ну­ти на її шию ар­кан, щоб заб­ра­ти її з со­бою й од­вес­ти в Крим в не­во­лю. Во­на по­чу­ти­ла, що в неї вже за­би­ває дух і па­мо­ро­ки, що її тя­ма ту­маніє, го­ло­ва за­мо­ро­чується, і во­на от-от впа­де на зем­лю. Єремія роз­лю­ту­вавсь, наз­дог­нав її. Во­на по­чу­ти­ла, що її за плечі знов вхо­пи­ли ніби залізні ру­ки.


- Ти, сот­ни­чи­хо, бу­деш моєю. Ніку­ди не вте­чеш од ме­не! Ніде не схо­ваєшся од ме­не! Ко­ли я тобі не упо­доб­ний і ти не зго­диш­ся бу­ти моєю, то я по­ру­баю твоє пиш­не тіло, пош­ма­тую на дрібні час­точ­ки, - вже не ше­потів, а не­на­че шипів князь. - Я п'яний од те­бе, як од хме­лю, як од міцно­го ви­на. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пиш­них очей, - го­во­рив, визвірив­шись на неї, князь.


Тодозя озир­ну­лась на Єремію, гля­ну­ла на йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма й од­ра­зу охо­ло­ла й по­по­лотніла. Він по­са­танів і сто­яв блідий, аж жов­тий, не­на­че мрець встав з до­мо­ви­ни, ши­ро­ко ви­ря­чив очі й ди­вивсь на неї. Очі бли­ща­ли, не­на­че спах­ну­ли ог­нем. То­дозі зда­лось, ніби сам са­та­на ви­ник десь ніби з-під землі і на­па­дом на­пав­ся на неї.


Єремія пе­ре­пи­нив То­до­зю, знов об­хо­пив її плечі знес­тям­ки так міцно, не­на­че хтось стис­нув їй плечі об­ценька­ми. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що довгі су­хор­ляві пальці ніби вп'ялись в її плечі, а га­рячі, як жар, ус­та все цілу­ва­ли її, не­на­че пек­ли, в що­ки, в ус­та, в брівки та в чо­ло.


- Гляди ж мені, сот­ни­чи­хо, щоб про моє ко­хан­ня та же­ни­хан­ня ні сном - ні ду­хом не доз­навсь че­рез те­бе ніхто в Луб­нах, ніхто в усьому світі. Не­бо ба­чить, са­док ба­чить, але ж во­ни ні до ко­го не про­мов­ля­ють і ніко­му не ска­жуть. Од ме­не не вте­чеш ніку­ди. Я знай­ду те­бе й на твоїй ле­ваді над Су­лою, знай­ду те­бе в сте­пах і в пу­щах та нет­рах, де б ти не схо­ва­лась, бо я те­бе ко­хаю без тя­ми, без міри. Од ме­не ніде не схо­вається той, ко­го я люб­лю або не­на­вид­жу. Пам'ятай про це й ніко­ли не за­бу­вай­сь про це і вдень і вночі. Пам'ятай - і бу­вай здо­ро­ва, ко­зач­ко чор­ноб­ро­ва!


І князь швид­кою хо­дою май­нув між яб­лу­ня­ми і зник з її очей в гу­ща­вині.



VIII



Тодозя сто­яла на траві під гус­тою гілляс­тою яб­лу­нею й ніяк не мог­ла опам'ята­тись. Во­на ди­ви­лась без­тям­ни­ми очи­ма на са­док, на зе­ле­не гілля яб­лунь і не ба­чи­ла ні сад­ка, ні зе­ле­но­го гілля. Над­ворі вже доб­ре роз­вид­ни­лось. На селі співа­ли півні, рев­ли ко­ро­ви. Десь у дворі не­да­ле­ко за сад­ком скрипів жу­ра­вель: хтось ви­тя­гав во­ду з кри­ниці. Се­ло про­ки­да­лось і ніби за­го­моніло сти­ха. Але То­до­зя нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла. Їй зда­ва­лось, що над­ворі схо­пи­лась страш­на бу­ря, зак­ру­тив­ся в сад­ку ви­хор. Їй зда­ва­лось, що бу­ря гой­да­ла на небі густі хма­ри, гой­да­ла де­ре­во, зда­ва­лось, що вда­рив нес­подіва­но страш­ний грім і роз­бив її, не­на­че де­ре­во, її дум­ки десь роз­си­па­лись, як посіяна на ріллі пше­ни­ця, і во­на не мог­ла поз­би­ра­ти своїх ду­мок, звес­ти їх до­ку­пи і опам'ята­тись.


А не­бо все ясніша­ло та за­ли­ва­лось світом. Тро­хи зго­дом То­до­зя підве­ла очі вго­ру і приміти­ла, що на небі й хмар не­ма. Не­бо синіло й лисніло. Сон­це ви­ко­ти­лось і освіти­ло са­док. То­до­зя по­ча­ла приміча­ти яб­луні, квітки, по­чу­ла пта­ши­не ще­бе­тан­ня. Во­на вста­ла і, ко­ли­ва­ючись, як п'яна, ти­хою хо­дою поп­лен­та­лась че­рез сад. Йду­чи стеж­кою, во­на ніби по­ма­леньку зби­ра­ла роз­ки­дані дум­ки, не­на­че зби­ра­ла роз­ки­дані по сад­ку квітки і скла­да­ла їх до­ку­пи.


«Збезчестив ме­не князь, ки­нув­ся на ме­не, на­че хи­жий звір», - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ти­ла, що гнів на кня­зя при­ли­ває до її сер­ця, при­бу­ває, не­на­че во­да вес­ною в Сулі.


Вона гля­ну­ла на свої ру­ки. На ру­ках синіли сму­ги, де вхо­пив­ся Єремія своїми ніби залізни­ми пальця­ми.


«А все то тітка вин­на. Це во­на на­мог­ла­ся їха­ти на хрес­ти­ни, їдьмо та й їдьмо в Сен­чу! За­ма­ну­лось пак по­ба­чи­ти кня­ги­ню, по­ди­ви­тись, яке на ній до­ро­ге уб­ран­ня, і який кун­туш, і з якої ма­терії, які на ній пер­ли та до­рогі діаман­ти. Ма­буть тітці при­пав до впо­до­би ву­са­тий та ло­ба­тий Єремія. А на мені все ли­хо око­ши­лось. От тобі й наб­ра­ла­ся со­ро­му на ввесь свій вік! Що то для тих польських та й цих на­ших спольще­них панів жіно­ча честь? А він же не мов­ча­ти­ме, ще й поч­ва­ниться пе­ред своїми при­яте­ля­ми ду­ка­ми, дар­ма що за­бо­ро­нив мені го­во­ри­ти про йо­го огид­ли­вий вчи­нок. Те­пер же ме­не ос­лав­лять, осу­дять усі добрі лю­де».


Тодозя увійшла в кімна­ту. В по­ко­ях вже усі повс­та­ва­ли, пов­ми­ва­лись і при­че­пу­ри­лись.


- Де це ти, То­до­зю, спа­ла? - спи­та­ла в неї тітка. - Ти ляг­ла спа­ти в кімнаті, а йдеш звідкільсь з дво­ру.


- Мені бу­ло душ­но в хаті, а я вий­шла вночі з по­коїв та й пе­ре­но­чу­ва­ла на возі на траві, - ска­за­ла То­до­зя, вми­ва­ючись.


Господиня вста­ла ду­же ра­но й на­го­ту­ва­ла вже снідан­ня.


Князь чо­гось ніби ха­пав­ся з од'їздом. Зійшли­ся зас­пані та пох­мурі на похміллі гості й посіда­ли за сто­ла­ми сніда­ти. По­го­ничі лаш­ту­ва­ли в до­ро­гу по­воз­ки, вже зап­ря­га­ли коні в князівську ка­ре­ту. Єремія сидів за сто­лом по­руч з Гри­зельдою й все ско­са пог­ля­дав на двері в кімна­ту: йо­му ба­жа­лось ще раз по­ба­чи­ти То­до­зю. Але жіноцт­во

1 ... 36 37 38 ... 87
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"