Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Всі уроки я почуваюся так, ніби все зло світу в одну мить зникло. На обіді в їдальні Рой кличе нас з Тарою приєднатися до їхніх столиків.

Я вперше сиджу у самому центрі. З хлопцями, які вважаються найпопулярнішими. Трохи некомфортно, бо звикли розмовляти так, щоб їх чули всі навколо. Хлопці футболісти голосно сміються, дівчата чирлідери також від них не відстають. Скайлер сидить на відстані всіх і спілкується з воротарем. Той завжди відрізнявся від більшості гравців. І здається, зі Скайлером вони порозумілися. Судячи з їх розслаблених поз, їм зручно. Та й Сібілла поруч зі Скайлером раз у раз виводить на руці хлопця нігтем якісь візерунки.

Я обводжу всіх поглядом.

- Вони так іржуть, що я не чую своїх думок, - пошепки каже Тара мені на вухо.

Розумію дивлюся на неї.

- Я теж.

- Може, сядемо до себе? – пропонує змовницьки, кивнувши на наш порожній столик.

- Та гаразд. Давай тут доїмо.

Поруч зі мною сидить Рой. Хіба я можу ось так взяти і піти, коли ми начебто щойно розпочали наші стосунки?

- Ооо, дивіться, хто йде, - Сандерс раптово з неприємним звуком рухає стілець по підлозі і кудись прямує.

Декілька хлопців зриваються слідом за ним.

Переводжу погляд, щоб зрозуміти, куди вони прямують, а коли бачу – усередині все стискається. Девід.

- Що тут у нас? - Зі смішком Сандерс починає копатися в його підносі прямо на очах у всіх учнів.

Натовп замовкає.

Девід робить крок ліворуч, щоб уникнути чергової сутички, але йому загороджують дорогу інші футболісти.

- Макарони. Капуста. Ооо, хтось буде «вітром дмухати». Народ, не підходьте близько, віднесе.

Зал вибухає сміхом, а я морщуся від огиди.

Відчуваю, як Рой бере мене за руку і сплітає пальці. Опускаю погляд на наші руки.

- А це що? Сік? Ні-ні, постривай. Ти його неправильно п'єш. Треба так, - піднімаю голову саме тоді, коли Сандерс виливає цілу склянку соку на голову Девіду.

Стискаю зуби.

- Як же вони бісять, - кажу Тарі.

Декілька хлопців хмикають, і я відразу згадую, що ми з нею не одні. Серце смикається, ударяючись об ребра. З побоюванням дивлюся на них, але вони, мабуть, не сприймають мої слова серйозно. Продовжують відверто іржати над ситуацією, що розвертається.

- Вони просто приколюються, - каже Рой, - хлопцеві треба бути сміливішим і якось надерти Сандерсу зад. Тоді його ніхто не чіплятиме.

- Ага, тільки потім ви всі разом надерете зад йому, - пирхає Тара, відштовхуючи від себе порожню тацю.

- Ми команда. Тут кожен стоїть один за одного, - пояснює Рой, безтурботно знизуючи плечима.

- Гей, дурні, - вигукує раптом подруга, підводячись зі свого місця.

Що вона робить?

З жахом дивлюся на те, як хлопці обертаються на неї, а вона, безстрашно закинувши сумку на плече, прямує до них.

Усередині все холоднішає.

- Ти нам, дитинко?

- Дитинка у тебе в штанах, - відповідає зухвало.

Глибоко всередині я захоплена нею, але страх виявляється сильнішим. Він пригнічує моє відчайдушне бажання встати і заступитися за неї. Вони ж її зведуть. А потім і мене. Зітруть у порошок, як стирають кожного, хто сміє хоча б слово проти сказати.

- Ти що сказала? - гаркає Сандерс, забуваючи про Девіда, який, вловивши момент, швидко випаровується, вибігаючи зі їдальні.

- Кажу досить виїжджати на інших. Не чіпай Девіда.

Хлопці, які ще кілька хвилин тому говорили Тарі компліменти, сидячи за одним столом, починають гидко реготати, обступаючи її з усіх боків.

- А то що? захищатимеш його?

- Так. Буду. І тобі це не сподобається.

- А може, навпаки, сподобається? - Сандерс сміливо оглядає її, а потім раптом хапає за волосся.

Я різко встаю з місця, а Рой в цей момент свистить.

- Е, Сандерс. Руки відіб'ю. Сюди дуй,- а потім тягне мене на місце. - Вони не зачеплять її, не турбуйся.

Хлопці без особливого бажання відступають, а Сандерс ще кілька секунд свердлить Тару поглядом. Вона з сили штовхає його в груди, і той нарешті розтискає кулак, даючи їй можливість відступити. Я полегшено видихаю. Виявляється, я не дихала весь цей час.

- Йди геть, пташко. І більше не випробовуй моє терпіння, - кидає він перед тим, як розвернутися і попрямувати до нас.

Я відчуваю, як вона зла. Знову встаю і маю намір піти до неї, але Рой не відпускає мою руку.

- З нею все буде гаразд. Вони ж нічого їй не зробили, – каже, поки я дивлюсь прямо на неї.

Тара зустрічається зі мною очима і, піднявши підборіддя, виходить із зали.

Мене всередині на шматки розриває від ненависті.

Я обертаюсь на Роя, але замість нього чіпляюсь поглядом за Скайлера. Мене ніби до стіни прибиває і дробить на дрібні уламки від того, з якою люттю він на мене дивиться. Четвертує на крихітні частини, і я буквально відчуваю, як він болісно проникає у шкіру і ріже її.

Та що з ним таке взагалі? То допомагає, то дивиться так, немов у тому, що трапилося, я винна.

Відвертаюсь і забираю сумку.

- Я вже пообідала, - говорю Рою.

- Гаразд. Але ввечері все залишається чинним?

Все ще міцно утримуючи мою руку, він запитливо скидає брову.

Увечері? Ах так.

- Так. Заїдеш за мною?

- Обов'язково.

Я йду саме в той момент, коли дУрні повертаються за стіл. Ненавиджу їх. Кожного, а особливо Сандерса. І чому тільки нікому справді не вистачає сміливості надерти йому зад, як сказав Рой? Усім стало б набагато легше дихати.

Тару я знаходжу на вулиці, що сидить на сходах. Вона зачісується, бо її хвіст сильно з'їхав униз, коли цей кретин схопив її.

- Ти як? – стурбовано опускаюся поряд.

Подруга пирхає.

– Я? Відмінно, - кинувши гребінець у сумку, вона стягує волосся на потилиці і повертається до мене всім тулубом. Бачу, що збирається щось сказати, і внутрішньо підбираюсь. - Лів, я знаю, що ти довго цього чекала. Правда. І все розумію. Але сподіваюся, і ти мене зрозумієш, коли я скажу, що не хочу мати з цими виродками нічого спільного. І їсти за їхнім столом теж не буду.