Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Розплющую очі. Який вже раз? Щось мене дістало це, ой як дістало! Невже не можна хоч разочок прокинутись не після якогось лайна не відомо де, а у ліжку з Бредом Піттом? Він би мені усміхнувся, приніс кави, а потім прошепотів би яка я унікальна та неймовірна прекрасна. Ех….Мрії, мрії…

А що бачу я насправді? Дерев'яну стелю і суху траву над головою. Зовсім не романтично. І ніяких Бредів Піттів...Шкода як…

– Нарешті!

Голос Сеера змушує закліпати кілька разів й спробувати сісти, та чомусь одразу тілом розливається слабкість, тож доводиться лягти назад на твердий матрац.

– Думав ти вже не прокинешся!

Розсерджений якогось біса. Сідає поруч і дивиться чорним поглядом так довго, так глибоко, що навіть страшно стає, і дивно якось. Чому так дивиться? Чому так проникливо, з хвилюванням? Я ж всього-на-всього невільниця, яку ведуть на заклання у Долину. І все!

– Не дочекаєшся. – Хрипло відповідаю, усміхнувшись. – Я ще не відкусила тобі голову. І ніяке розірвання договору тебе не врятує.

– Хм...– хмикає. – Добре, що ти у настрої. Скоро відправимось у Долину, тож якщо хочеш щось розповісти, я слухаю.

Шанс мені дає, але який і для чого? Невже ще не вірить, що я не звідси? Чи, навпаки вірить, але не вірить у те, що я не підставна? Не розумію. І не хочу. Не мої проблеми. Шансів втекти ще море, дорога то не близька, напевно.

– Ти все знаєш. – Сухо відповідаю й заплющую очі назад.

Сеер встає з ліжка й виходить з будинку, а замість нього приходить Арабат. Допомагає сісти, змушує випити якийсь зелений чай, на смак схожий на слимака. Принаймні думаю, що слимаки на смак саме такі. І каже:

– У тобі частка його життя, Ліліано. Не втрать її.

– Що? – Розгублено.

– Ти почула. І зрозуміла.

– Я нічого не зрозуміла, Арабат.

– Невже? – Пронизує кольоровим поглядом. – Він влив у тебе життя. Тіло здалось. Ритуал розірвання подібних договорів практично смертельний для таких, як Сеер. А для тебе він був вироком.

– Якщо це правда, – зітхаю, – то життя мені дав ваш Імператор тільки заради того, щоб довести до Долини. Не підкажеш, до речі, для чого?

– Ні. – Усміхається. – Але рекомендую подумати для чого йому рятувати тебе ще.

– Якось ідей немає. – Фиркаю й милуюсь красою мага. Хто його створив таким неймовірним? Та, от що дивно, бажання, що спалахнуло поруч з ним нікуди не зникнуло, але тепер я відчуваю, що тільки фізично, ніяк не душевно.

– В будь-якому випадку побачиш. Аби пізно не було для вас обох.

– Ну і натяки. Ти тільки загадками говорити вмієш?

– Я даю вам відповіді на питання, та чи розумієте ви їх, питання іншого характеру, – мило усміхається та йде в іншу кімнату.

З пів години, якщо вірити внутрішнім відчуттям лежу на твердому матраці, але потім розумію, що більше не можу. Життєва енергія вимагає встати, та як мінімум прогулятись. Не знаю, що винне у цьому бажанні: я чи сила Сеера, але його потрібно виконати. Тож довго не думаючи встаю з ліжка. Стрімко та швидко. Спочатку тіло похитує від різкого підйому, але за кілька секунд все приходить у норму. Вирівнявшись виходжу з будинку й з подивом помічаю, що на дворі ніч. Справжня. Перед будинком Арабата, на маленькому клаптику рівнини розкинулись воїни Демоняки й розпалили багаття.
Не хочу, щоб мене хтось бачив, особливо Сеер. Але бажання дізнатись чи все добре з Дашкою та Шаалою сильніше попереднього, тому порахувавши до п'яти йду у саму гущу веселощів. Дашка помічає мене перша. Підскакує й перекинувши дорогою миску з чимось біжить. Мельхом ласкаво усміхається й підморгує, показуючи, що радий, що зі мною все добре. А потім подруга зносить з ніг.

– Я не можу повірити! Все добре! Це круто! Правда?

– Так, – сміюсь. – Звісно добре.

– Пробач мені. – Відсторонюється. – Все я винна. Якби не пішли до ворожки, то ти...не пережила б подібного.

– Да-а-а-ш, звідки ти могла знати про таке? Це ж божевілля, правда?

– Так, – усміхається. – Воно. І, я зрозуміла, що була поганою подругою. Мельхом, фейрі та всі мужлаї не варті тебе. Заради мене ти пережила біль, а я не хотіла з тобою тікати. Так що, буду виправлятись. – Шепоче останнє речення на вухо. – Можемо і Шаалу прихопити.

– Гадаю, що Сеер тоді точно прийде у наш світ. – Хмикаю. – Але якщо Шаала буде не проти, обов'язково захопимо.

Згадай кицюню і вона вже тут. М'яке хутро торкається моєї руки, мордочка впирається у ноги. Красуня хоче пестощів.

– Ня-я-я-я-в...– протяжно муркає й дивиться золотавим поглядом на мене.

– Скучила? – Присідаю перед нею. Дашка сідає поруч, на траву.

– Як тільки договір розірвали з нас з нею впали ошийники. Було теж боляче. І гидко.

– Але найголовніше, що ви тепер не помрете.

– Ага. Але, що далі? Де будемо шукати відьму? Сеер же не зняв з тебе печать?

– Не знаю, думаю ні, та перевіряти не хочеться.

Сідаю теж на траву. Пантера вилазить прямо на мене вмощуючись, ніби вона маленьке кошеня. Хутро лізе до рота, тож я намагаюсь його виплюнути зі слиною. Раз, другий. Дашка регоче, а потім замовкає, а я помічаю ноги у чоботах, які стоять надто близько.

– Обговорюєте радість від звільнення?

Це Мельхом. На щастя. Бо розмови з Сеером зараз би не витримала. Нехай з тілом все добре, а от душевно чомусь почуваюсь змученою.