Читати книгу - "Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський"

Скажемо відверто: ті повстанці, які не загинули відразу, постійно недоїдали. Постійні голод, холод, стійкий психологічний стрес, перманентне відчуття смертельної небезпеки… Відсутність зв’язку з родиною, щоденна інформація про знищення рідних і близьких, про спалені хати і села, виселення десятків тисяч людей до Сибіру, звірячі катування полонених і цивільного населення, грабунки, зґвалтування, повішення — це «інформаційне» середовище, в якому перебували всі, хто взявся до зброї.

А ще — сезонні та інфекційні хвороби… Медикаменти проти застуди… Лікування поранених… Медичні операції в польових (власне, лісових) умовах — за браку необхідної кількості лікарів, насамперед хірургів певної кваліфікації, медикаментів, інструментів, перев’язочних матеріалів… Практично відсутність стоматологів…

Додамо до цього відсутність елементарних побутових умов упродовж тривалого часу — тижнів, місяців, років. Колосальна проблема в польових умовах, особливо в осінньо-зимовий період, — зміна зіпсованих одностроїв, прання нижньої білизни, санітарної гігієни. Прання та миття потребують гарячої води й мила, задля цього треба заготувати та спалити певну кількість дров — у залежності від чисельності того чи іншого підрозділу. Відсутність пральних машин і сушарок… Спеціальних препаратів, наприклад, газу «Циклон-Б» для боротьби з паразитами, у розпорядженні інтендантів УПА не було. Примітивна вошебийка створює величезну кількість диму, це — довготривала демаскуюча ознака. Ремонт взуття… І це ще не все.

Подивимося на найбільш поширені серед повстанців види стрілецької зброї. Вага одного автомата Шпагіна (в залежності від типу магазина з набоями) — 4–5 кг, німецького МР-42—4 кг, гвинтівки Маузера — 4 кг, радянського карабіна або самозарядної гвинтівки Токарева — 4,5 кг, кулемета Дегтярьова — 9 кг, німецького МГ—42–12 кг, радянської гранати Ф-1 або німецької Гр-24—0,5 кг.

А зв’язок із вищим командуванням та іншими підрозділами? «Про телефонічне сполучення рухливих малих частин не можна було й думати», — пише командир одного з них. У жовтні 1943 р., — пригадував він, — у розпорядженні штабу з’явилася радіостанція, відстань прийому якої ледве сягала 100 км. «Засобами зв’язку були зв’язкові — кінні, селянськими хурами, а то і піші… Широко використовувались дівчата та молоді хлопці»[104]. «Широко», але недовго…

Таким було щоденне життя кожного з тих тисяч і тисяч…

І це ще не всі проблеми. А як в таких умовах планувати операції? А як їх проводити за відсутності важкого озброєння, засобів зв’язку, правильно організованої військової розвідки?

Ще одна нерозв’язувана і нерозв’язана проблема — відсутність підготовлених командирів будь-якого рівня. Слово компетентому фахівцю: «Старшин українців, що служили у польській армії, майже не було. Старих старшин українських армій з часів визвольних змагань 1917–1921 рр. можна було порахувати на пальцях, але і ці вже, старші за віком, в технічно змодернізованому війську не служили та були мало придатні до рухливої партизанської війни, а хіба для організаційно-адміністративної праці та для нав’язання тяглості до традиції визвольної боротьби з 1917–1921 рр. Функції нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстарши-ни. Але для керування вищими з’єднаннями та для штабової праці старшин бракувало… Але кваліфікованих старшин у більшій кількості ми могли мати тільки з червоної армії». З тих, що воювали в її лавах, «знайшли собі місце в УПА, щоб лишеперетривати… Особливо настрої змінилися після упадку Італії… Наприклад, в групі Рудого оперативною частиною керував підполк. Генерального штабу червоної армії, який був зловлений на тому, що мав зв’язок з червоною партизанкою. В групі Енея була розкрита ціла змова на користь Москви під проводом його ж таки шефа штабу, теж майора генер. Штабу Червоної Армії (Голуденко-Загній). «Кацо», що спричинився до розгрому командного складу старшинської школи «Олені» — був лейтенантом червоної армії, почав працювати в УПА в серпні 1943 р.»[105].

Тепер подивімось на сили, які протистояли УПА. Візьмемо, для прикладу, 1944 р. 1944 р. — це війна СРСР і Німеччини на ще правобережній території УРСР. Січень — кривава битва за Корсунь-Шевченківський. Березень та квітень — масштабний двобій за Проскурів і Чернівці. У будь-якому шкільному підручнику можна прочитати, зокрема, про те, що «на вирішальному етапі битви за Україну… у складі I, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків». 13 липня Червона Армія розпочала бойові дії за опанування Галичиною. 28 жовтня — окупувала останні населені пункти на території Закарпаття, війна перейшла на територію Польщі. УПА на літо 1944 р. — це максимум кільканадцять десятків тисяч людей, розпорошених на величезній території від Волині до Лемкіщини і Бойківщини. Нуль танків та САУ Нуль літаків. Гармати та міномети можна обчислювати хіба одиницями.

Проти УПА не за страх, а за совість воюють і професійні карателі — внутрішні війська НКВС із важким озброєнням. Обласні, міські, районні, часом сільські відділи «звичайної» міліції. Сотні примушених до «співпраці» з каральними органами. Масові депортації та тотальне закріпачення «залишенців».

Що могло протиставити цьому Головне командування УПА та її Головний Військовий Штаб? Подумаймо разом.

Що таке Головний штаб УПА, коли він виник і як функціонував?

Жодна армія — від рівня батальйону і до рівня Збройних сил країни — існувати, функціонувати, воювати без штабу відповідного рівня не здатна. Штаб — мозок армії. Колективне дослідження Володимира В’ятровича, Романа Гри-цьківа, Ігоря Дерев’яного, Руслана Забілого, Андрія Сови та Петра Солодя[106] розповідає нам про те, що Головний військовий штаб УПА було суто формально сформовано восени 1943 р. Першим начальником ГВШ до грудня того року був Леонід Ступницький («Гончаренко»). Від грудня 1943 р. до січня 1944 р. — однокашник Бандери, один із учасників розколу ОУН 1940 р., член Проводу «самостійників-дер-жавників» Олекса Гасин («Чорнота», «Лицар»). Від січня 1944 р. і до загибелі в січні 1946 р. — член ЦП ОУН(с-д) Дмитро Грицай («Перебийніс»). По його загибелі керівництво штабу знову перебрав Гасин. 31 січня 1949 р. при спробі захоплення його співробітниками МДБ він застрелився в самому центрі Львова — біля будинку Головпошти.

Із цитованого дослідження мені, принаймні, не пощастило зрозуміти — якою