Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Одного спекотного осіннього вечора я йшов разом з неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа; крізь сутінки, які ставали все густішими, йшов вгору безкінечними сходами до задушливої кімнати. І в тінях на екрані я серед руїн побачив постаті у балахонах з каптурами на обличчях, і люті жовті обличчя, котрі шкірились з-за повалених монументів. І я бачив світ, що повстав війною проти пітьми, проти хвиль руйнації з безмежного космосу, хвиль, що вихрилися, пінилися, бились довкола потьмянілого і холодного сонця. Тоді над головами глядачів дивовижно затанцювали іскри, волосся стало сторч, і врешті тіні, що були настільки гротескні, що я не в змозі їх описати, зійшли і зависли над головами. І коли я, найхолоднокровніший і найрозсудливіший з-поміж усіх, протестуючи, щось несміливо пробурмотів про «шарлатанство» і «статичну електрику», Ньярлатотеп вигнав нас геть, униз хиткими сходами на вологі, розпечені опівнічні вулиці. Я гучно крикнув, що я не боявся, що подібне мене нізащо б не злякало, решта підтримали мене криками. Ми присягалися одне одному, що місто залишилось таким самим, що воно досі живе, а коли електричне освітлення почало тьмяніти, ми знову і знову проклинали електропостачальну компанію, сміючись із власного марновірства.

Гадаю, ми відчули, як щось лине від зеленавого місяця, бо щойно він зостався єдиним джерелом світла, ми рушили, мимоволі вишикувавшись у якісь химерні шеренги, і, здається, знали кінцеву мету, хоча і не наважувались про неї думати. Ми поглянули на бруківку і побачили, що камінь поступився місцем траві, а там, де раніше проходила трамвайна колія, тепер зрідка зблискують смуги іржавого металу. Побачили ми і трамвай, покинутий, без вікон, занедбаний і похилений на бік. Вдивляючись у обрій, ми ніяк не могли знайти на березі річки третьої вежі, а ще помітили в обрисах другої вежі дивно зазубрену верхівку. Тоді ми розділилися на вузькі колони, кожна з яких потяглася у своєму напрямку. Одна зникла у вузенькій алеї ліворуч, залишивши по собі тільки відлуння жаского стогону. Інша, захлинаючись божевільним реготом, спустилася до захаращеного входу у підземку. Моя ж колона потяглася за місто, і я негайно відчув холод, який вочевидь не належав спекотній осені, бо, блукаючи серед темних боліт, ми побачили, що перебуваємо посеред осяяних зловісним місяцем снігів. І серед цих неходжених, ірраціональних снігів лише в одному напрямку був прохід, на кінці якого проступала непроглядна прірва, яка чорніла посеред білих заметів. Колона вже стала геть нечисленною, коли люди, немов сновиди, побрели до прірви. Я загаявся, бо мене лякав чорний розлам серед зелених відблисків на снігу, до того ж, здавалося, що я чую, як із провалля, в якому зникли мої товариші, долинають стогони і плач, але моя здатність опиратися була слабкою. Ніби на поклик тих, хто відійшов раніше, тремтячи від страху, я ковзнув між велетенськими сніговими кучугурами у незриму вирву неймовірного.

Наділені жахливою мудрістю і невимовним божевіллям, — лише боги минувшини можуть повідати про це. Слабка, безпомічна тінь, що корчиться в руках, які не є руками, сліпо мчить повз примарні ночі догниваючої світобудови, трупи мертвих світів з виразками на місці колишніх міст, могильні вітри гасять бліді свічки зірок. Поза світами зринають хисткі примари жахливих речей, ледь помітні колони неосвячених храмів, що біля підніжжя космосу спочивають на безіменних скелях, вершинами ж сягають запаморочливих висот поза межами світла і темряви. І обертання цього кладовища Всесвіту огортає шалене биття барабанів і пронизливе, монотонне завивання диявольської флейти з потойбічних, безпросвітних вимірів за межами Часу, мерзенний ритм ударів і тонке завивання флейти, під які повільно, незграбно і недоладно танцювали гігантські, похмурі останні боги — сліпі, безголосі, бездушні статуї, душа яких — Ньярлатотеп.

Малюнок у будинку

Шукачі досвіду в царині жахливого тяжіють до екзотичних, віддалених місць. Для них існують катакомби Птолемеїв і різьблені мавзолеї страхітливих країн. Вони видираються на залиті місячним світлом вежі зруйнованих замків над Райном і спускаються темними, обплетеними павутинням сходами під вищербленим камінням у провалля забутих міст Азії. Зачаровані ліси і самотні гори є їхніми святинями, вони сидять, вичікуючи, біля моторошних монолітів безлюдних островів. Але справжні поціновувачі жахливого, для яких новий вияв невимовного жаху є головною метою і сенсом існування, понад усе цінують давні, відособлені ферми в глушині Нової Англії, бо там у формах досконалого жаху поєднуються темна стихія сили, відлюдькуватості, гротеску і неосвіченості.

Найжахливішим з усіх видовищ є маленькі нефарбовані дерев’яні будиночки оддалік від уторованих шляхів, які зазвичай туляться на вологих кам’янистих схилах або спираються на величезні уламки скель. Століття простояли вони там, доки їх обплітали лози, а крислаті дерева розправляли вгорі крони. Зараз вони майже повністю заховані у буйних розливах зелені під охороною саванів тіней, але підсліпуваті вікна і досі тривожно витріщаються, ніби підморгуючи крізь ширму смертельного заціпеніння, яка приховує безум, стираючи спогади про невимовне.

У таких будинках мешкали покоління дивних людей, подібних яким світ ніколи не бачив. Гнані своєю незрозумілою і фанатичною вірою, яка зробила їх чужинцями серед власного народу, їхні предки шукали свободу в дикості. Ці відгалуження раси завойовників і справді жили вільним від обмежень своїх одноплемінників життям, але корилися жалюгідному рабству відразливих фантазмів власного розуму. Відірвані від просвіченості цивілізації, душевні сили цих пуритан були скеровані в цілком окремішні русла, а у своїй ізоляції, нездоровому самокатуванні і у боротьбі за виживання серед безжальної природи вони набули похмурих хворобливих рис, що походили з доісторичних глибин їхньої холодної північної батьківщини. Обставини зробили їх практичними, а світогляд — суворими, і годі було знайти щось привабливе у гріховному житті цих людей. Коли вони грішили і помилялися, як це, зрештою, роблять усі люди, то, спонукувані власними жорсткими принципами, передовсім дбали про те, щоб надійно приховати свої гріхи, і у них цей інстинкт переважав усі інші настільки, що з часом вони вже самі все менше і менше розуміли, що саме вони приховують. Лише тихі сонні хати, які глипають вікнами у глушині, можуть розповісти про те, що із давніх-давен лежало приховане, але вони не дуже охочі до розмов, їм ліньки струшувати із себе сонливість, яка допомагає їм поринути у забуття. Іноді навіть здається, що милосердніше було б знести ці хатинки, бо занадто вже часто їм сняться сни.

Саме у такий пошарпаний часом будинок, який цілковито відповідає наведеному опису, одного дня у жовтні 1896 року мене загнав дощ настільки рясний, що я радий був будь-якому прихистку. Я вже деякий час подорожував Міскатонікською долиною в пошуках певних генеалогічних даних, а через віддалений, нерівний і доволі складний маршрут навіть вирішив, що, незважаючи на пізню пору року, зручніше було б скористатися велосипедом. Отак я опинився на, вочевидь, цілковито безлюдній дорозі, яку обрав як найкоротший шлях до Аркхема, де мене й заскочила буря у віддаленому від будь-якого поселення місці. Тож я не знайшов жодного іншого притулку, окрім старезної жалюгідної дерев’яної халупи, яка глипала підсліпуватими вікнами з-поза двох величезних безлистих в’язів біля підніжжя скелястого пагорба. Будинок стояв далеченько від розбитої дороги і з першого ж погляду справив на мене дуже гнітюче