Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Спершу я чомусь вирішив, що будинок покинутий, але, наблизившись до нього, я вже не був настільки у цьому впевнений, бо, хоч стежка густо поросла травою, все ж здавалося, що тут не панує цілковите запустіння. Саме тому, замість того щоб поторсати двері, я постукав, відчуваючи тривогу, яку навряд чи можу пояснити. Чекаючи на нерівній, порослій мохом брилі, яка правила тут за ґанок, я глянув на поближні вікна і шибку півтроянди [38]над дверима і помітив, що, хоча рама була старою, трухлявою і майже цілковито вкритою брудом, все ж саме скло було цілим. Отож, попри ізольованість і загальну занедбаність, у будинку все ще хтось має жити. Проте мій стукіт залишився без відповіді, тож, постукавши ще раз, я взявся за іржаву клямку і виявив, що двері незамкнені. Я опинився у маленькому передпокої, зі стін якого осипався тиньк, а в повітрі вчувався слабкий, але вкрай нудотний запах. Я увійшов, притримуючи велосипед, і причинив за собою двері. Попереду здіймалися вузькі сходи, біля них були лише маленькі дверцята, що, мабуть, вели у підвал, ліворуч і праворуч виднілися зачинені двері кімнат першого поверху.

Сперши велосипед об стіну, я відчинив двері ліворуч і увійшов до маленької кімнатчини з низькою стелею, тьмяно освітленої двома запилюженими вікнами і умебльованої найбіднішим і найпримітивнішим чином зі всіх можливих. То була кімната на кшталт вітальні, бо там стояв столик і кілька крісел, а також був величезний камін, на полиці якого цокав старовинний годинник. Книжок і паперів було дуже мало, і через тьмяне освітлення я не міг розібрати їхніх назв. Що мене справді вразило, то це атмосфера невимовної архаїки, якою була позначена кожна видима деталь. Під час своїх досліджень я виявив, що більшість будинків цього краю багаті на реліквії давнини, але тут старовина була дивовижно довершеною, бо у всій кімнаті я не зміг знайти нічогісінько, що стосувалося б післяреволюційних часів. Якби кімната не була обставлена такими бідними і неоковирними меблями, вона, поза сумнівом, була б раєм для колекціонера.

Обстежуючи ці старомодні кімнати, я відчував, як у мені здіймається тривога, що охопила мене ще при першому погляді на похмурий будинок. Я не можу сказати напевне, чи був то страх, а чи просто огида, але щось у самій атмосфері відгонило духом незапам’ятних часів, неприємно грубим, сповненим таємниць, які варто забути. У мене не було жодного бажання сісти, тож я все блукав, оглядаючи різні предмети, які впадали мені у вічі. Передовсім мене зацікавила середнього розміру книжка, яка лежала на столі і здавалася настільки допотопною, що мене здивувало, чому вона не зберігається у музеї чи бібліотеці. Палітурка була переплетена шкірою з металевою облямівкою і чудово виглядала, я був вражений, що таку книжку можна було віднайти у настільки занедбаному приміщенні. Коли ж я розгорнув її на титульному аркуші, то моє зачудування ще більше зросло, бо це було не що інше, як вкрай рідкісні записи Піґафетти про землі Конґо, записані латиною з нотаток моряка Лопеза і надруковані у Франкфурті 1598 року. Мені доводилося чути про цю працю, з її дивовижними ілюстраціями братів де Брай, отож, охоплений прагненням погортати сторінки книжки переді мною, на якусь мить я забув про свої тривоги. Гравюри були надзвичайно цікавими, намальовані з чистої уяви і доповнені вигаданими деталями, вони зображали туземців з білою шкірою і європеоїдними рисами обличчя. Попри це, я б усе одно невдовзі згорнув цю книжку, якби не одна, загалом, цілком пересічна обставина, що розтривожила мої втомлені нерви і знову пробудила відчуття неспокою. Мене збентежило те, що книжка постійно сама собою розгорталася на ілюстрації ХІІ, де у найогидніших деталях була зображена крамничка м’ясника у анзикійських канібалів. Мені самому було соромно за подібну вразливість до таких дрібниць, а все ж зображення таки вивело мене з рівноваги, особливо після того, як я прочитав декілька абзаців з поясненнями особливостей анзикійської гастрономії.

Я повернувся до сусідньої полички і взявся досліджувати її скупий літературний вміст — Біблія вісімнадцятого сторіччя, «Подорож паломника»[39] того ж періоду, ілюстрована гротескними політипажами і видана упорядником альманахів Ісайєю Томасом, напівзотлілий фоліант Коттона Мазерса «Magnalia Christi Americana»[40] і кілька інших книжок того самого сторіччя, — коли мою увагу привернули звуки, які ні з чим неможливо було сплутати: кроки у кімнаті наді мною. Вражений, я спершу заціпенів, згадуючи, що ніхто не відповів на мій нещодавній стукіт у двері, втім, мені одразу ж спало на гадку, що той, хто ходив нагорі, просто щойно прокинувся з міцного сну, і вже з меншим здивуванням я дослухався до кроків, що почулися на скрипучих сходах. Кроки були важкі, і водночас у них вчувалася дивна обережність — це мене, правду кажучи, збентежило. Коли я увійшов до кімнати, то зачинив за собою двері. Тепер же, після хвилини тиші, впродовж якої хазяїн, мабуть, оглядав мій велосипед у передпокої, я почув, як він вовтузиться з клямкою, і побачив, що обшиті дошками двері знову відчинилися.

На порозі стояла особа настільки незвичайної зовнішності, що я ледве не скрикнув, але, згадавши про хороші манери, стримався. Старий, сивобородий і розкудланий, господар мав обличчя і поставу, які водночас викликали здивування і повагу. Зростом він був не нижчим шести футів і, попри поважний вік і злидні, мав міцну статуру. Його обличчя, майже повністю вкрите довгою бородою, що починала рости високо на щоках, здавалося неприродно рум’яним і набагато менш поораним зморшками, аніж можна було очікувати, а на високе чоло спадала кучма сивого волосся, хоча й дещо проріджена роками. Його блакитні з червоними прожилками очі дивились напрочуд ясним і гострим поглядом. Якби не жахлива неохайність і занедбаність, чоловік міг би здатися якоюсь важливою, якщо не видатною, персоною. Проте занехаяність робила його відразливим, навіть незважаючи на обличчя і поставу. Мені важко сказати, у що був вбраний старий, бо його одяг скидався на купу лахміття, з-під якого стирчала пара високих важких чобіт; а те, наскільки він був брудним, узагалі неможливо описати.

Вигляд цього чоловіка, а ще підсвідомий страх, який він вселяв, підготували мене до певної його ворожості, тому я навіть здригнувся від несподіванки і відчуття когнітивного дисонансу, коли він підвів мене до стільця і звернувся до мене високим, слабким голосом, сповненим лагідної поваги і запобігливої гостинності. Його мова була дуже дивна — форма барвистого діалекту янкі, яку я вважав давно зниклою, а тепер, коли він всівся навпроти мене, щоб поговорити, отримав можливість дослідити його ближче.

— Рітуєшси від дещу, йо? — сказав він замість привітання. — Тішуси, жи був коло мойой хижі та допер жиби зайти досередини. Певно, жи я спав, бо інак би-м те’ вчув — я вже не так молодий, їк був роком, тий потебую деколи виспатися ше днем. Далеко вандруєш? Я не видів роком ту багато люду відколи ше відмінили кочію до Аркхема[41].

Я відповів, що прямую до Аркхема, і вибачився за непрохане вторгнення у його помешкання, після чого він