Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ага, і не кажи, Даш. Льоша, ти таксі викликав уже?
– Гхм... Ну, можна сказати і так, звісно. – Відповів Льоша і поліз у телефон.
Так, спілкуючись ні про що й пирскаючи через раз, дівчатка першими почали спускатися вниз, на вулицю. Ми з Олексієм рушили слідом.
– Давно ви з Наталею у стосунках, Льош? – запитав я свого нового знайомого.
– Півроку буде за тиждень, начебто.
– Дати пам'ятаєш, красень. – посміхнувся я. – Мені просто здалося, що вона якось…
– Випендрюється і змушує мене червоніти? Це так. – Абсолютно спокійно сказав Льоша. – Але я люблю її, Віть. Ще рік тому закохався.
– Ооо, брате. Той самий, що подолав френдзону, унікал? Вітаю! – Я вже щиро посміхнувся і потиснув хлопцеві руку. – Тоді можу просто побажати удачі. І терпіння, звісно. І, наскільки я зрозумів, твоє основне хобі, яке полювання, а не міфологія, не дуже подобається їй.
– Так, вона боїться зброї загалом і не розуміє філософію полювання зокрема. – Знизав плечима хлопець.
Далі я вже нічого не встиг сказати – ми вийшли надвір до дівчат. І, як не дивно, наші таксі під'їхали майже одночасно.
– Що ж, Наталі, приємно було познайомитись. – Не моргнувши оком, збрехав я, і потис руку фальшиво усміхненої дівчини.
– Взаємно, мені Даша стільки розповідала і нарешті побачилися! Здорово все. Шкода, що нам час. Льошику, поїхали. – Крикнула хлопця Наташа та першою сіла в авто.
– Радий, дуже радий. – Озирнувшись на свою пасію, сказав мені Олексій, трясучи мою руку. А потім подивився на Дашу й сказав. – Приємно було познайомитися, вибач, якщо щось не так.
– Ой, Льоша, що ти, все пройшло класно. Я рада, коли чоловікові цікаво з кимось спілкуватися, доки я зависаю з подругами. – Тепло посміхнулася дружина, надіславши Олексію повітряний поцілунок.
Потім збентежений Льоша сів у таксі, і їхня машина рушила. Я посадив Дашу на заднє сидіння нашого таксі, а сам оббіг авто, щоб сісти з нею. І ось ми також поїхали додому. Всю коротку поїздку я знову дивився на ще більше гарне місто і плеяди зірок, краєм розуму, своїми новими почуттями вловлюючи нетерпіння, що струмує від Даші. Їй хотілося почути моє резюме. Але обговорювати при таксисті читання думок своєї подруги Даша обачливо не стала. І просто мовчки полихала від цікавості, всю дорогу тиснула мою руку своїми м'якими, ніжними пальчиками.
Коли таксі під'їхало до будинку, дружина не чекала, поки я обійду авто і відчиню їй двері. Поспішно попрощавшись із водієм, вона вискочила на вулицю і стрімко пішла у бік під'їзду, прискорюючи мене таким чином. Я розрахувався з таксистом, вийшов з авто і навмисне повільно пішов у бік під'їзду.
– Вітька, блін! Досить мене мучити, я зараз здохну від цікавості! Пішли додому швидше!
Я посміхнувся ще ширше і почав відчиняти двері під'їзду. Робив все не особливо поспішаючи, принагідно спілкуючись з дружиною.
– Нагадати тобі про злощасну долю цікавої Варвари, люба моя?
– Я не Варвара, я сама можу превентивно відкусити ніс, якщо хочеш!
– Мені, та за шо?!
– За те, що мучиш бідну, слабку дівчину, нудиш цікавістю…
– Ну почнемо з того, що ти вже не дівчина, я особисто перевіряв…
Від миттєвої розправи мене врятував гуркіт ліфта, що вже під'їхав, у який я і заскочив, гарячково натискаючи на кнопку десятого поверху. Звичайно, я знав швидкість нашого ліфта і навіть не сподівався, що ця механічна черепаха встигне рушити з місця перш, ніж Даша застрибне в нього за мною з лютим риком. Весь шлях у ліфті супроводжувався лютою і наскрізь фальшивою бійкою, де одна намагається двома руками, стоячи навшпиньки і з матюками, задушити свого супротивника, а другий хрипить, молить про пощаду і намагається щосили не ржати, мов невихований кінь. Протримався я рівно до того часу, поки двері ліфта знову не відчинилися, але цього разу – вже на нашому поверсі. Коли ми вивалилися з ліфта, регочучи, я притис дружину до протилежної стіни, люто поцілував улюблені губи, а потім нахилився до вуха і тихо прошепотів:
– Наташа твоя навіть собі зізнатися боїться, що вона охрініла від моєї «ерудованості». – Потім цмокнув дружину в мочку вуха і зі сміхом побіг у бік нашої квартири.
– Так і знала! Я так і знала! Вітя, стій, зараза, подробиці!
Але я стоїчно тримався і бажані подробиці Даша отримала лише тоді, коли ми зайшли додому, привітали домового, сіли на кухні і взялися за чай з млинцями.
– Та що там казати, Даш? Я тобі ще до виїзду до Парижа все міг сказати. У цієї твоєї подруги була мета номер один – похвалитися, типу: «Дивіться, який у мене шалено розумний мужик, багато читає, інтелігентний, усе таке». Ну, це, звичайно, на тлі того, що ти їй усіляких дурниць про мене розказувала, мабуть.
– Та нічого я не розповідала такого! – Фальшиво обурилася Даша, але я бачив по аурі, емоціях і навіть просто червоним вушкам, що це не зовсім так.
– Так, звичайно, ага. Саме тому Наталя і почала розписувати відразу Олексія, як любителя міфології.
– Ну добре-добре ... Трішечки хвалилася, звичайно. А чого б і ні, як сказав Шерлок: «Мозок, ось що зараз сексуально!».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.