Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Заспокоїти своє хвилювання я змогла тільки тоді, коли з перев’язкою було покінчено й Асмодей почав вирішувати свої проблеми телефоном. Я ж ганебно втекла на кухню, щоб опинитися якомога далі від цього чоловіка. Сподіваюся, що ми не довго будемо на одній території, бо почуваю я себе ніяково. 

Не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, що Асмодею не сподобалася моя взаємодія з Тайпаном. Тому наступного разу я маю бути обачнішою, щоб не накликати на себе біду. Як-не-як, але цей чоловік має певні плани на мене, які я буду намагатися відтягнути до моменту, поки це не стане неминучим. 

Чому я відразу не хочу дати Асмодею те, що він так хоче? Можливо, йому буде достатньо одного разу, щоб втамувати своє бажання і далі відпустити мене? Звучить логічно, але я впевнена, що так не буде. А до чогось більшого я не готова. Цей чоловік викликає у мені тільки страх, який перекриває дорогу симпатії. 

На спині виступають сироти. Я відчуваю пронизливий погляд, через що руки починають мимоволі тремтіти. Потрібно заспокоїтися, але натомість я з необережності ріжу палець гострим лезом, тихо стогнучи.

Демон же, ніби заворожений йде на запах крові. Мені не потрібно повертатися, бо я й так знаю, що він за мною. Жар чужого тіла відчувається крізь мою тоненьку маєчку і мені хочеться відсторонитися, щоб не отримати опіки на шкірі. 

У мене перехоплює дихання, коли Асмодей обережно бере мою криваву руку, щоб піднести її до свого обличчя і легко подути. Тіло ціпеніє, я не можу поворухнутися. Залишається тільки спостерігати за тим, як чоловік легко цілує місце порізу, залишаючи слід крові на своїх губах. 

— У вас кров… — тихо вимовляю я, тягнучись вільною рукою до чужого рота, щоб його витерти. 

Інтимність моменту зашкалює. Особливо, коли чужі очі чорніють, а рука в бинтах, притягує мене до дужого тіла. Жар стає сильнішим, моя шкіра також палає. 

— Потрібно обробити рану, — голос Асмодея надто хрипкий. Мене лякає думка про те, наскільки це гарно звучить. 

— Це тільки подряпина, не варто. 

— Не сперечайся зі мною, маленька. 

***

І знову вітальня, бинти та антисептики. Та тільки в ролі пацієнта не Асмодей, а я. А в голові просто рій думок. 

— За що просиш вибачення, маленька? За необережність? Чи за те, що дозволила торкнутися себе комусь іншому, крім мене? 

У мені ніби зникає інстинкт самозбереження, коли я дивлюся уперед, на чоловіка, який сидить навпроти мене, обробляючи поріз перекису. Дивно, але я навіть не відчуваю болю. Мене зараз переповнює адреналін, бо я вирішила дати відповідь на питання, яке поставили мені кілька годин тому. 

— Я не проситиму вибачення за те, що дозволила Еду себе обійняти. 

— То ти й ім’я його знаєш. Цікаво, коли ви встигли так здружитися, — дії Асмодея були обережними, а от погляд надто хижим. Я дратувала звіра, який міг напасти в будь-яку мить. 

— Коли мені було страшно. Замість того, щоб ще більше лякати, Ед двічі спробував заспокоїти мене. І я йому за це неймовірно вдячна. 

— А мені ти ні за що не вдячна? — коли на моєму пальці красується лейкопластир, Асмодей відстороняється, щоб подарувати красномовний погляд сповнений роздратування. 

— Вдячна. За порятунок. За те, що не взяли силою. За те, що дали дах над головою та заробіток. Я ваша боржниця до кінця життя і це нічого не змінить. 

Я б могла зараз піддатися уперед, щоб обійняти Асмодея, але сиджу мов вкопана. Це те саме, що спробувати погладити за вухом дику пантеру. У будь-яку мить вона готова оголити гострі зуби, щоб перегризти шию. Та головою я розумію, що саме цього від мене очікують. 

Асмодея зачепило, що я кращої думки про його помічника, ніж про нього. Хоча це чиста правда.

— Але при цьому і далі продовжуєш тремтіти у моїй присутності, і поводишся так, ніби я в будь-яку хвилину можу тебе скривдити. 

— Бо я вам не довіряю, — відверто зізнаюся я. 

Чоловік на це тільки хмикає, але ніякої негативної реакції не показує. Навпаки, він починає знову мене хвалити. 

— Це правильно, маленька. Нікому у цьому світі не можна довіряти. Іноді друзі можуть бути гіршими за ворогів, а вороги кращими за друзів. Але я трохи інше, тому на мене це правило не розповсюджується. 

— У чому ви інші? Чому я вам можуть довіряти? — сьогодні я вирішила повністю пройтися по лезу ножа. — Я ж навіть вашого імені не знаю. Тільки прізвисько, що вселяє ще більший страх. 

Коли Асмодей різко встає, у мені ніби щось відкривається. Та сил  вистачає стримати себе на місці і навіть не сіпнутися. Тому я дивлюся знизу вверх на чоловіка, чи я аура так і придавлює до дивану, навіть не кліпаючи. Мені і страшно, і цікаво, що він відповість на мої слова. 

— Повторюю востаннє. Тобі не варто мене боятися, на відміну від тих, хто спробує тебе торкнутися. Я їм власноруч кістки переламаю, при цьому на твоїх очах, — кінчики крижаних пальців невагомо торкаються моєї щоки і я прикриваю очі. Сил моїх немає тримати зоровий контакт, особливо, коли цей чоловік так близько. 

— А якщо це зробить ваш помічник? — шепочу я, але відповіді на запитання не отримую.