Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

своєчасні та ефективні, але призвели лише до жалюгідних наслідків. Задумані з жорстокою холодністю, але здійснювані з боязкою нерішучістю добросердим доном Фабріціо, вони незабаром спричинилися до того, що розійшлася слава про скаредність роду Саліна щодо підлеглих селян, слава геть незаслужена, і це прискорило занепад князевого престижу в Доннафуґаті та Кверчеті, не стримавши подальшого зубожіння князівського роду.

Було б несправедливо казати, що часті візити до князя не впливали в дечому і на Седару. Досі він бачив аристократів лише під час ділових зустрічей — тобто коли щось купував чи продавав — або під час тих надзвичайно рідкісних оказій, коли його запрошували в гості; однак жодна з цих обставин не дозволяла представникам цієї особливої верстви постати у вигідному для них світлі. З цих зустрічей він виніс переконання, що аристократія здебільше складається з людей-баранів, існування яких виправдане лише тим, що їх можна стригти і мати вовну, та їх гучними титулами, якими хтось із них муситиме одного дня поділитися з його дочкою.

Проте коли він познайомився з Танкредом — Танкредом ґарібальдійської доби — то несподівано побачив перед собою молодого аристократа, такого ж кмітливого, як і він сам, готового з великим зиском обміняти власні усмішки і титули на чиїсь приваби та маєтності, і щедро наділеного чарами доброго тону, котрих дон Калоджеро не знав за собою і котрим сам несвідомо піддавався, хоч і не міг розгадати секрету їх привабливості. Трохи краще познайомившись з доном Фабріціо, Седара побачив у ньому характерну непрактичність та вразливість аристократа-барана, але разом з тим і привабливість, не меншу, ніж у юного Фальконері, хоч і зовсім іншого ґатунку. Крім того, він помітив у князеві певний нахил до умоглядності, здатність вбачати сенс життя не в тому, що він міг забрати в інших, а радше в чомусь, що таїлось в глибині його власного єства. Ця умоглядна енергія дуже вразила дона Калоджеро, хоч він і не міг чітко усвідомити, в чому її сенс. Він помітив, що привабливість князя Саліни полягає передусім у його хороших манерах, і збагнув, наскільки вихована людина може бути приємною. Адже, по суті, вихованою є та людина, яка просто уникає неприємних виявів людської природи і змагає до чогось на кшталт вигідного альтруїзму (у цій формулі дон Калоджеро змирився з непотрібністю іменника заради результативності прикметника). Мало-помалу дон Калоджеро почав розуміти, що, обідаючи з людьми, зовсім не обов’язково плямкати ротом і заляпувати жиром одяг; що розмова не обов’язково повинна нагадувати собачу гризню; що дати дорогу жінці є виявом сили, а не слабкості, як він гадав раніше; що від співрозмовника можна домогтися більшого, сказавши: «Я, мабуть, неясно висловився», аніж вигуком: «Ти дурний як чіп!», і що тому, хто міцно засвоїв ці кілька простих правил, обіди, жінки, розмови і співрозмовники можуть дати набагато більше користі.

Було б надто сміливо казати, що дон Калоджеро негайно скористався своїми спостереженнями, хоч, правда, він почав краще голитися і вже не так жахався, що на прання білизни витрачають багато мила. Але відтоді для нього та для його родини почався той процес постійного класового шліфування, який за три покоління перетворює метикуватих простаків на безпорадних джентльменів.

Перший візит Анджеліки в ролі нареченої до будинку родини Саліна був продуманий до дрібниць. Поведінка дівчини була така бездоганна, що, здавалось, навіть найменші деталі їй підказав Танкред; проте повільність засобів зв’язку в той час виключала таке і змушувала вдатися до припущення, що всі потрібні настанови він дав їй задовго до офіційних заручин. Припущення це здавалось сумнівним навіть тим, хто знав завбачливість молодого князя, але насправді зовсім не було безглуздим. Анджеліка прибула о шостій вечора, одягнута в біле й рожеве; її пишні чорні коси були прикрашені великим солом’яним капелюшком, на якому штучні грона винограду та золоті колоски делікатно натякали на виноградники Джібільдольче та поля Сеттесолі. Батька вона залишила на порозі вітальні і, колихаючи широкою спідницею, швиденько побігла по довгих внутрішніх сходах, щоб кинутись в обійми дона Фабріціо і покласти на його бакенбарди два гарячі поцілунки. Князь повернув їх із щирою ніжністю. На мить навіть здалося, що він не квапиться одірватись від Анджеліки, вдихаючи п’янкий запах її свіжих щік. Анджеліка зашарілася і ступила крок назад.

— Я така щаслива, така щаслива… — Потім вона знову наблизилась до князя і, підвівшись навшпиньки, прошепотіла йому на вухо: — Дядечку!

Це була одна з найвдаліших знахідок, яку за її сценічним ефектом можна прирівняти хіба що до дитячого візочка в знаменитому фільмі Ейзенштейна. Від цієї суміші офіційності та інтимності серце князя стало м’яке, як віск. А тим часом дон Калоджеро піднімався по сходах, примовляючи, як шкодує його дружина, що не може супроводжувати свою дочку: напередодні вона спіткнулась і вивихнула ліву ногу, а тепер лежить колодою в хаті.

— Вірите, князю, кісточка в неї набрякла, мов той гарбуз!

Дон Фабріціо, звеселений ніжним звертанням Анджеліки і переконаний після розмови з Тумео, що його пропозиція ніколи не буде прийнята, запропонував, що сам піде з візитом до синьйори Седара. Ця заява приголомшила дона Калоджеро, який, щоб відхилити її, приписав своїй бідолашній дружині ще одну хворобу — мігрень, яка нібито змушувала її перебувати в темряві.

Тоді князь подав руку Анджеліці. Вони пройшли в сутінках низку віталень, тьмяно освітлених маленькими каганцями, і повернули до залитого світлом «леопольдівського» салону, де вже зібралася решта родини, і цей похід крізь безлюдну темряву до затишного, освітленого центру нагадував церемоніал масонської ініціації.

Вся родина вже юрмилась на порозі. Перед гнівом свого чоловіка, який не просто розсіяв, а спопелив її ворожість до Анджеліки, княгиня стала втіленням самої чемності. Вона кілька разів поцілувала свою майбутню небогу і так міцно стиснула її в обіймах, що на шиї у дівчини відбилося знамените рубінове кольє, яке Марія-Стелла надягла з нагоди великого свята, хоч це було вдень. Франческо-Паоло зрадів з виняткового права поцілувати Анджеліку під ревнивим, але безпорадним поглядом батька. Кончетта не змогла стримати сліз — мабуть, від радості. Обидві її сестри не відходили від Анджеліки — безтурботні, вони могли весело гомоніти й сміятись. Отець Пірроне, котрий, незважаючи на свій сан, не був зовсім байдужий до жіночої вроди, в якій вбачав незрівнянний доказ Божої доброти, раптом забув про свою відразу до цього шлюбу. І пробурмотів: «Ходи з Ливану, о дружино![111]» — але потім був змушений урвати, щоб не викликати в пам’яті ще інші, пристрасніші біблійні рядки; мадемуазель Домбрей схвильовано схлипувала, як і належить гувернанткам,