Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

На двадцяти чотирьох з сорока восьми бра люстри горіли воскові свічки, кожна з яких, біла і чиста, могла символізувати дівчину, що тане від кохання; на кінчиках кожного бра різнобарвні квіти з муранського скла схиляли свої голівки, щоб помилуватись на ту, що увійшла, і послати їй мерехтливу, райдужну усмішку. У великому каміні весело танцювало полум’я, яке горіло радше для святкового настрою, ніж щоб обігріти вже тепле приміщення. Його відлиски тремтіли на кахляних плитках підлоги і оживляли тьмяну позолоту меблів. Воно справді уособлювало домашнє вогнище, символ домівки, де палаючі поліна нагадували про іскріння жаги, а грань — про стримувану палкість.

Княгиня, якій найвищою мірою була притаманна здатність зводити почуття до їх найменшого спільного знаменника, розповіла кілька яскравих епізодів з дитинства Танкреда; вона поверталась до них з такою наполегливістю, немов щиро вважала, що Анджеліка стане вдвічі щасливішою, дізнавшись, що в шість років її наречений не капризував, коли йому ставили промивницю, а в дванадцять у нього вистачало хоробрості вкрасти жменю вишень. Коли вона розповідала про цей епізод відважного грабіжництва, Кончетта розсміялась:

— Цієї вади Танкред ще й досі не позбувся. Пам’ятаєш, тату, як два місяці тому він украв у тебе персики, які ти так хотів покуштувати?

Після цього дівчина враз спохмурніла, немов збиралася захищати інтереси власників усіх обкрадених садків.

Дон Фабріціо поклав край цим недоречним спогадам. Він заговорив про дорослого Танкреда, юнака кмітливого і спритного, який не лізе в кишеню за дотепом, що викликає веселий сміх у друзів і доводить до відчаю супротивників. Він пригадав, як одного разу в Неаполі герцогиня Сантаякасьтам, якій відрекомендували Танкреда, раптом так захопилась ним, що почала вимагати, щоб він якнайчастіше заходив до неї, де б вона не була — в салоні чи в спальні — бо, за її словами, ніхто не вмів так розповідати різні petits riens[113], як він. Хоч дон Фабріціо квапливо додав, що Танкредові на той час не було ще й шістнадцяти, а герцогині минуло п’ятдесят, очі Анджеліки метнули блискавки: їй були добре відомі звички палермських юнаків та моральність неаполітанських герцогинь.

Той, хто зробив би з цього висновок, що Анджеліка щиро кохала Танкреда, явно помилився б: вона була надто горда і надто честолюбна, щоб допустити бодай на коротку мить те самозабуття, без якого неможливе справжнє кохання; крім того, вона ще не мала достатнього життєвого досвіду і розуміння нюансів, щоб зрозуміти, чого вартий цей юнак. Однак, хоч Анджеліка і не кохала його, вона все-таки була в нього закохана, що, звичайно, зовсім не одне й те саме. Сині очі Танкреда, його іронічна лагідність, веселий тон, який так легко переходив у серйозний, хвилювали її навіть тоді, коли вона згадувала його, і протягом останніх двох місяців дівчина не бажала нічого іншого, як опинитися в його обіймах. Скуштувавши його пестощів, вона була готова забути їх і замінити пестощами іншого, як потім і сталося, але поки що вона й справді прагла його любощів. Натяк на інтригу, якої ніколи не було, раптом викликав у ній спалах найбезглуздішої з пристрастей — ревнощів до минулого. Проте це почуття швидко забулося, тільки-но вона тверезо згадала про ті вигоди, які обіцяв їй шлюб із Танкредом.

Дон Фабріціо, не вгаваючи, вихваляв свого небожа так, немов то був новий Мірабо[114].

— Він почав рано і почав добре, він доб’ється свого у житті.

Анджеліка кивнула своєю прекрасною голівкою на знак згоди. Взагалі-то її мало турбувала політична кар’єра Танкреда; вона належала до тих дівчат, для яких політичні події відбуваються немов у іншому світі, і не могла б навіть уявити собі, що одна коротка промова Кавура[115] через певний час та за допомогою найрізноманітніших зубчастих передач може вплинути й на її власне життя і якимсь чином змінити його. Як і кожна сицилійка, Анджеліка міркувала: «У нас є гроші, і цього досить, дарма, чого він там доб’ється!» Ці наївні міркування вона згодом відкинула геть, ставши через багато років одним з найхитріших закулісних радників Палати депутатів та Конституційного суду.

— Крім того, Анджеліко, ви ще не знаєте, який Танкред забавний! Він завжди все знає і завжди бачить речі з несподіваного боку. Коли ти з ним і коли він в ударі, світ здається смішнішим, ніж звичайно, і серйознішим водночас.

Що Танкред був забавний, Анджеліка добре знала; що він був здатний відкривати нові світи, вона теж не сумнівалась відтоді, як вперше поцілувалася з ним двадцять п’ятого вересня за лавровим живоплотом (то був один із кількох їхніх поцілунків, офіційно зареєстрованих її батьком). Цей поцілунок був набагато приємніший, ніж той, яким вона торік обмінялася з сином садівника в Подджо-а-Каяно. Для Анджеліки мало важили душевні якості чи розумові здібності нареченого, принаймні важили набагато менше, ніж для їхнього любого дона Фабріціо — такого симпатичного, але надто вже «інтелектуального». Танкред для Анджеліки був запорукою того, що вона займе місце в перших рядах сицилійського вищого світу, де вона сподівалася побачити такі чудеса, яких насправді там ніколи не було. Вона також сподівалась знайти в ньому палкого співучасника любовних утіх. Якщо він, на додачу, ще й переважає її розумом, то честь йому й хвала, але їй до цього нема ніякого діла. На розваги завжди буде час і змога. Але тепер їй хотілось, щоб він був поруч з нею — байдуже, розумний чи дурний — і щоб, як колись, лоскотав їй потилицю.

— Господи, як би я хотіла, щоб він тепер був серед нас!

Цей вигук, який і завершив цей її вельми вдалий візит, зворушив усіх присутніх своєю явною щирістю, хоч ніхто не знав його справжньої причини. Після цього гості стали прощатись. Невдовзі, у супроводі конюха, що ніс попереду запалений ліхтар, від золотистого світла якого у них під ногами багряніло опале листя платанів, вони повернулись до дому, переступити поріг якого не дозволили Пеппе Смерді смертельні шротини, вп’явшись у його поперек.

Позбувшись турбот, дон Фабріціо відновив свої старі звички і зокрема читання ввечері. Восени після вечірньої молитви вже починало смеркати, і вся родина збиралася біля каміна, чекаючи обіду. Князь голосно читав уривки з нового роману і здавався втіленням благодушності, сповненої власної гідності.

Саме